1

Що якщо світ — ілюзія, і нічого немає? Тоді я безперечно переплатив за килим.

( Аллен Стюарт Кенігсберг)

Міс Л. Бергер

5 Третя Авеню

Нью-Йорк

США

Дорога Л. !

            Я дуже рада попри всі сумніви та побоювання, які висловлювала тобі останнім часом. Страхи мої розвіялися, рука тремтить від поспіху, і почерк – гірше не може й бути. З вікна автомобіля я спостерігаю багатолюдну метушню: натовпи пасажирів, які прибувають у порт, тримаються за огорожею, заступають за затерті лінії і зливаються в єдину строкату масу –  шалений вир із багатьох потоків, що струменять у строго визначених напрямках і вихляють, як тропічна анаконда. Навантажені величезними шкіряними валізами залізні візки гуркочуть, і мотузки з підв’язаним до них вантажем скриплять від натягу, ніби от-от випустять свою ношу на наші бідні голівоньки. На щастя,  вітер відносить убік густий чорний дим, який валить із труб пароплавів, і зі свого місця я можу милуватися океаном майже безперешкодно. І, – о, Боже, – я знову дихаю цим повітрям – солоним і гірким, таким насиченим емоціями, що можна задихнутися! Мене охоплює хвилювання, і серце стукотить у прискореному темпі від передчуття неймовірних пригод.

            Але про все по черзі. Спочатку посадка – процедура надзвичайно стомлююча. Віктор квапить мене, але, клянусь, я не випущу з рук ні блокнота, ні олівця, інакше – ти ж знаєш, яка я роззява, – можу щось залишити поза увагою. Я не вмію нічого відкладати на потім, бо нічого надовго не затримується у моїй пам’яті. Мені обов’язково треба ділитися усім  тут і відразу. І це за нашого сьогодення, коли винайдено телефон і листуванню дано рішучу відставку, я вдаюся саме до цього старого і надійного способу впорядкувати думки. Інакше варто мені відкрити рота, як вони стають непослідовними, а слова женуться за ними і не можуть наздогнати. Вони сиплються, як із рогу достатку, змітаючи зі шляху все більш-менш значуще і наповнюючи вуха марнослів’ям.

            Мила моя! Чом не можна все розділити навпіл? Ти могла б поїхати зі мною. Але через нелюбов до переїздів волієш читати оці мої оповідки, сидячи в своєму улюбленому кріслі пізно ввечері при світлі, що просочується крізь жовтий абажур тої самої лампи, яку я так ненавиджу. Ба навіть зараз, коли з часу нашого розставання не минуло й кількох днів, я згадую оте опудало, обвішане зачухраними дрібними китицями, отой релікт, що став надійним притулком для молі, з особливою теплотою. Я тут, а ти – там, безкінечно зажурена. Але запевняю, наше розставання – мізерний привід для смутку. Тим більше, що і моє становище анітрохи не краще: бо як же це важко – пускатися берега в компанії сноба і безрозсудно циндрити татусеві грошики під невсипущим оком скнари!

            Віктор – англієць, і це багато про що говорить. Ця національна пристрасть до накопичення у нього в крові, тоді як я не звикла зважати на витрати через вседозволеність і розпещеність, якими мене зіпсували в дитинстві.

            Ах, це моя провина, що тепер ти думаєш про Віктора погано. Навіть гірше, ніж він на те заслуговує. Але будь поблажливою, серце моє: його жадібність походить звідти, звідки й усі татусеві зв’язки в лондонській конторі, і якби не вони – принаймні так вважає мій надміру щедрий батечко, – я так і залишилася б старою дівкою довіку.

            Віктор непоганий, зовсім непоганий. Помірний в усьому. У зрості, у комплекції, у характері, навіть у довжині волосся на голові, якщо це має для повноти твого судження про нього хоч якесь значення. Він прямолінійний, ввічливий, як на мене, досить розумний, вміє підтримати розмову, хоч і уникає публічності. Випинає себе настільки, наскільки потрібно, аби його помітили ті, у кому він безпосередньо зацікавлений. Він комерсант, чия товариськість завжди  зводиться до взаємної вигоди. Його розсудливість компрометує, хіба що, одруження зі мною. Боюся, він ще не збагнув, з ким пов’язала його доля, і бачить у мені такий собі золотий флюгер, який постійно наражається на повітряні атаки і повертається за вітром. Але мої ноги не прикріплені до шпиля і зазвичай несуть мне за покликом непосидючого серця. Напевно, мене  давно звіяло б кудись подалі за океан – в Австралію чи Сибір, якби мої дбайливі родичі не прив’язали до мене неабиякий баласт, і тепер цілком заспокоєні тим, що у мене в решті-решт з’явилося особисте життя.

            Мій солодкий Віктор! Він так боїться спізнитися! Він уже тричі запитував, чи я не забула, бува,  квитки, і мені тричі доводилося відкривати ридикюль, аби упевнитися в цьому самій. Щоразу я засовувала блокнот і олівець під пахву, щоб не загубити, інакше позбавлю себе єдиної розваги.

            Варто було вийти з авто, як якась жінка помахала мені з юрби рукою. Вона прийняла мене за когось іншого, і,  пізно усвідомивши помилку, відвернула обличчя. Дурненька, їй-богу!

            Пасажири вантажаться на борт «Вудбері» так повільно, що за цей час можна було б написати роман. Здається, хтось попереду загубив багаж – носії бігають туди-сюди, як очманілі. Я нічого не можу розібрати серед  моря голів, яке розлилося переді мною і звузило кругозір до кількох акуратно поголених чоловічих потилиць та жіночих капелюшків у стилі Мей Кларк.

            Тепер я тримаю квитки в руках. Я заклала ними сторінку. Якщо Віктору захочеться ще раз спитати про них, я пред’явлю їх як доказ власної відповідальності. Хоча тепер я ризикую загубити їх  насправді. Але ця думка дратує мене набагато менше, ніж його постійні розпитування.

            Все йде чудово, і скоро – так скоро, що просто не віриться, – ми вийдемо з порту Нью-Йорк і перетнемо Атлантику. Як же я скучила за пригодами! Моя душа рветься на волю. Я вирушаю у країну, про яку мала щастя тільки чути, і де, присягаюся, згадуватиму тебе щохвилини. Якщо пам’ять не зраджує мене, ти народилася в Швейцарії, біля підніжжя чарівних Альп. А потім мала необережність покинути цей райський куточок, принаджена чудесами Нового Світу. Що ж, більшість із нас женеться за чимось, чий неясний образ маячить на горизонті і спочатку здається недосяжним. Але в результаті кожен отримує те, на що заслуговує його впертість. О, моя люба, ти заслуговуєш бути обласканою долею, адже ти така молода і талановита. Настане день, коли ти перестанеш пришивати нові рюші до старих суконь провінційних модниць і відкриєш свій маленький модний салон. Можливо, він стане справою всього твого життя. Ти станеш відомою, заведеш сім’ю та купу діточок, але ніколи – чуєш? – ніколи  не зрадиш нашої дружби! Бо навіть у цьому хисткому світі, де на кожного тиснуть обставини і кожен прогинається під тягарем щоденних турбот, має бути дещо тверде та непохитне. Ти любитимеш мене так, як люблю тебе я, – цією щемною, виснажливою для душі, забороненою любов’ю. Завжди!