Магія - це стихія

1 квітня.
Мені шістнадцять. І я більше не вплітаю світло. Я і є світло — сліпуче, некероване, розпечене.
Те, що раніше було шепотом у голові, тепер стало гуркотом обвалу. Я не можу торкнутися склянки, щоб вона не перетворилася на пісок. Я не можу подивитися на квіти, щоб вони не згоріли від надлишку моєї сили. Моє Справжнє Ім’я тепер звучить у мені як набат. Я відчуваю кожен нерв цього міста, кожен страх перехожих, і це випікає мене зсередини.
Андрій... він тримався два роки. Він був моїм якорем. Але якір не може втримати сонце, що падає в океан.
Сьогодні він прийшов, щоб попрощатися. Він стояв на відстані трьох метрів, бо ближче повітря навколо мене буквально іскрилося. Його бурштинові очі, які я колись сама йому «відкрила», тепер були повні втоми. Поганець. Не міг почекати хоч один день? Обов'язково це було робити сьогодні?
— Касю, я більше не бачу тебе, — сказав він, і його голос тремтів. — Я бачу тільки вихор. Коли я торкаюся твоєї руки, я відчуваю не тебе, а електричний розряд. Я не можу жити в постійному стані «вибуху». Мені шкода... але я хочу просто бути людиною.
Він пішов. І я не змогла його зупинити, бо якби я простягнула руку, я б просто спалила його спогади. Я дивилася, як він іде, і під моїми босими ногами плавився асфальт. Я не стала його зупиняти, бо не вправі відібрати в нього життя, на яке він заслуговує. Я вдячна йому за ці два роки, що він був поруч. І як би боляче не було - відпускаю.

2 квітня.
Це була важка ніч. До самого ранку мене мучили кошмари. Я стояла на цвинтарі, а навколо мене водили хоровод. Я не розбирала їх обличь, але в середині розуміла, що щось не так. Щось не правильно. Що я не маю тут бути. Я з усіх сил намагалась втекти звідти. Але ноги, ніби, приросли до землі. Я кричала і билась. Не відчувала світло всередині себе. Я була без сила.
Вони щось говорилти. Та розібрала лише одне слово: "Прийди!".
А куди і нащо - не пам'ятаю.
Мама каже, що в день шістнадцятиріччя відьма обирає сторону. І те, що я хотіла втікти від них, означає, що я буду направляти свою силу на добро і не буду шкодити людям. Це ж добре?

5 квітня. 
Бабуся злягла раптом. Вона, яка здавалася вічною, як той дуб, тепер виглядала крихкою, як осінній листок. Коли я зайшла до неї, Очерет сидів у неї в ногах і вперше за багато років мовчав — навіть образами.
— Підійди, дитино, — прошепотіла вона. — Твій час «одиначки» закінчився. Ти не справляєшся, бо намагаєшся нести це сама. - Вона взяла мою палаючу руку в свої холодні долоні. — Ми не просто жінки з даром. Ми — частина Ковена Семи Сестер. Ти — відьма в шостому поколінні. Твоя сила зараз така руйнівна, бо вона готує ґрунт для наступної. Шосте покоління — це завжди пік. Це шторм перед тишею.
— Яка наступна, бабусю? — мої сльози випаровувалися, не встигаючи впасти на ковдру.
— Твоя майбутня донька. Вона буде Сьомою. Сьома — це та, хто замкне коло. Вона не буде боротися з магією, вона буде самою магією. Але щоб вона народилася, ти повинна вижити в цьому вогні. Ти маєш знайти інших сестер. Ковен чекає на свою Шосту, щоб захистити Сьому.
Бабуся заплющила очі, і я відчула, як її життєва сила тонкою ниткою перетікає в мене, даючи мені не магію, а знання. Координати. Імена. Обличчя тих, хто такий само, як я.

10 квітня.
Я сиджу на даху нашого будинку. Чистильники десь там, у своїх офісах, мабуть, святкують перемогу — адже Андрій пішов, а бабуся згасає. Вони думають, що я зламана.
Вони не знають про Сьому. Вони не знають, що мій розпач — це паливо.
Очерет підійшов і вперше за довгий час заговорив:
— Твоя донька буде Сьомою, Касю. Вона буде володаркою часу і простору. Але зараз... зараз ти маєш стати мечем для свого Ковена. Ти готова знайти своїх сестер?
Я подивилася на горизонт. Десь там, у великих містах і маленьких селах, п’ять інших жінок відчули те саме, що і я.
— Знайди їх, Очерете, — сказала я, і мої слова відгукнулися громом у чистому небі. — Скажи їм, що Шоста прокинулася. І вона дуже, дуже зла.
Мені рано думати про дітей. Мені всього 16! Камон! Які діти? 
Я сама ще дитина. Але я розумію свій обов'язок як відьми, як доньки, як онуки.

11 квітня. 
Бабуся пішла сьогодні на світанку. Вона не вмирала довго — вона просто розчинилася, ніби її тіло нарешті згадало, що воно лише позичена у землі глина. Очерет не відходив від її ліжка, а коли все скінчилося, він вистрибнув на підвіконня і став дивитися на сонце.
— Вона не пішла зовсім, — сказав він, не повертаючи голови.Його голос сьогодні звучав як шелест сухого листя. — Вона стала частиною твого коріння. Але тепер твій вогонь не має обмежувача. Ти повинна навчитися бути холодною, Касю. Холод — це єдине, що тримає розплавлену сталь.
Я відкрила її стару скриню. Там не було золота чи сувоїв. Там лежав лише один предмет — срібне дзеркало без відображення. Коли я в нього дивлюся, я бачу не себе, а порожнечу. Бабуся казала, що це "дзеркало істини" — воно показує не те, як ми виглядаємо, а те, що ми залишаємо після себе.
Я глянула в нього і побачила п'ять іскор у різних частинах світу. П'ять жінок. П'ять сестер. Вони не знають мене, але вони вже чують мій крик.

12 квітня. 
Андрій залишив у моїй кімнаті свою стару толстовку. Я хотіла її спалити, але рука не піднялася. Коли я торкаюся тканини, я відчуваю його запах — кедр і трохи металу. Але тепер до цього домішується щось інше. Завдяки тому, що я відкрила йому очі, я бачу його "слід" у місті. Він намагається бути звичайним, ходить на курси, п'є каву в тій самій піцерії... але він світиться. Для Чистильників він тепер — як мішень.
Вони думають, що він — моя слабкість. Вони не розуміють. Тепер він — мій привід знищити їх першими, якщо вони хоча б подивляться в його бік.

15 квітня.
Бабусине дзеркало привело мене в зачуханий район обласного центру. Перша сестра — Майя. Їй дев’ятнадцять, вона грає на скрипці в переході, і навколо неї завжди розбите скло.
Коли я підійшла, вона саме закінчувала мелодію, від якої в мене заніміли зуби. Люди проходили повз, не помічаючи, що вітрини магазинів навколо Майї вкрилися дрібною павутиною тріщин. Вона не «вплітає світло», вона руйнує звук.
— Тобі не варто було приходити, Шоста, — сказала вона, не відриваючи смичка від струн. — Я не хочу бути частиною твого цирку. Я просто хочу, щоб усе замовкло.
Я відчула її силу — це була вібрація, здатна розкришити бетон. Вона була в розпачі, як і я.
— Ти не можеш просто мовчати, Майя. Чистильники вже вбудовують твою частоту у свої сканери. Якщо ти не підеш зі мною, вони перетворять твою музику на білий шум у твоїй же голові.
Вона подивилася на мене, і я побачила в її очах таке саме випалене поле, як і в моїх. Перша сестра в Ковені. Руйнівниця. Нам знадобиться її гнів.