Епоха ігнорування

15 березня.
Господи, як же я ненавиджу ці походи до бабусі. Вона знову намагалася дати мені якусь настоянку від "поганих думок". Бабусю, мені скоро 14! У мене єдине погане думка — це те, що Андрій з 9-Б досі не додав мене в друзі.
Очерет сьогодні знову витріщився на мене в коридорі своїм дивним поглядом. Я просто кинула в нього подушкою. Він навіть не здригнувся, тільки так презирливо мружиться, ніби він розумніший за всіх нас разом взятих. Досить. Я просто хочу бути нормальною. Хочу ходити на вечірки, носити нормальні джинси, а не ці мамині "еко-тканини".

28 березня.
Знайшла на горищі той дурний зошит у шкіряній обкладинці. Хотіла спалити, але рука не піднялася. Гортала сторінки і сміялася. «Сонце, застрягни в моїх косах»? Серйозно? Яка ж я була дивна.
Очерет прийшов, сів на щоденник і дивиться на мене так, ніби він все знає. «Ти не можеш просто перестати бути собою», — промайнуло в голові. Та пішов ти, котяра. Я просто хочу, щоб у мене було життя, як у всіх. Без розмов з деревами і без того, щоб відчувати, як у людей ниють зуби перед дощем.

1 квітня. 
Ну ось. Мені 14. Чотирнадцять — це не десять. Це вже майже доросле життя, а не казки про «мереживо світу». Сьогодні ввечері ми збираємося з дівчатами у піцерії. Я три години вибирала вбрання. Мама хотіла подарувати мені якусь старовинну срібну підвіску «для захисту», але я ввічливо відмовилася. Господи, мамо, який захист? Від кого? Від того, що на мене не так подивиться Андрій? Я сказала їй, що хочу просто сертифікат у магазин косметики. Вона так на мене подивилася... ніби я зрадила якусь таємну змову. А я просто хочу бути нормальною підліткою, розумієш? Звичайною!
Очерет сьогодні весь ранок ходить за мною по п’ятах. Він виглядає таким же старим і занудним, як і завжди. У нього в зубах була стара шкарпетка — натяк на те, що треба йти в сарай? Навіть не дивись на мене, котяро. Сьогодні мій день, і я буду думати про помаду, а не про «нитки життя».
Я заховала свій старий зошит у шкіряній обкладинці якнайглибше в ящик з білизною, під стопки журналів про моду. Якщо хтось знайде — я просто скажу, що це була дитяча гра.
Мама намагалася щось прошепотіти, коли ставила торт на стіл. Якась нісенітниця про «гармонію в цей день». Я просто голосно ввімкнула музику на телефоні. Вона замовкла.
Зараз дивлюся на себе в дзеркало — ну ось, звичайна дівчина. Гарний макіяж, модна сукня. Ніяких іскор в очах, ніякого запаху озону. Тільки парфуми з ароматом ванілі. Чому ж тоді всередині так порожньо? Наче щось забула вдома, коли виходила.
Андрій написав, що буде в піцерії. Це все, що має значення. Очерет знову сів під дверима і дивиться прямо на моє відображення. Його очі... вони наче питають: «Ти справді думаєш, що зможеш сховати це за тональним кремом?».
Та пішов ти. Сьогодні я просто Касія. Просто 14 років. Просто вечірка. Ніякої магії. Сьогодні тільки я, піца і хлопець, який навіть не знає, що я вмію розмовляти з кульбабами. І, чесно кажучи, я сподіваюся, що він ніколи не дізнається.

Пізно ввечері....

Це був вечір, який мав стати початком «нормального» життя. Я вдягла ту саму сукню, на яку витратила всі кишенькові гроші, і почувалася нарешті... ніяк. Звичайно. Без тієї дивної вібрації в пальцях.
Ми сиділи в кутку, сміялися, грали в «правду чи дію», і Андрій сів саме напроти мене. Все було ідеально. Я навіть забула, що десь у глибині мого рюкзака лежить старий амулет, який мама непомітно підкинула в кишеню (який жах, це так немодно!).
А потім почалося. Андрій почав розповідати про свій новий скейтборд, і в цей момент хтось з-за сусіднього столика випадково перекинув великий скляний глечик з колою. Все відбувалося як у сповільненій зйомці. Я побачила, як скло летить прямо на мої білі кеди. Мій мозок видав чітку, майже механічну команду: «Ні. Тільки не сьогодні». Я не хотіла магії. Я навіть не думала про неї. Я просто захотіла, щоб це зупинилося. І світ навколо просто... завмер. Я бачила, як краплі коли застигли в повітрі, наче вони були зроблені з бурштину. Офіціант, який падав, застиг у безглуздій позі. Андрій сидів з відкритою щелепою, і в його очах відбивався застиглий вибух рідини. А потім я відчула це — той самий знайомий запах озону і вологої трави прямо посеред дешевого фастфуду. У мене в голові пролунало ніби здалеку: «Ти думала, що можеш просто вимкнути себе, як лампочку?». Це був голос Очерета. Він не був тут, але я відчула його присутність, наче він сидів прямо на моєму плечі. Я злякалася. Жахливо злякалася. Це було не «мереживо світу», це була помилка. Мій страх був таким гострим, що в піцерії раптом згасло світло, а музика перетворилася на гучне, нестерпне виття, ніби хтось розтягнув струни скрипки до межі. Коли я нарешті кліпнула і відпустила свій «контроль» (я навіть не знала, що тримаю його!), час знову полетів. Глечик розбився. Кола хлюпнула на підлогу, не зачепивши мої кеди. Офіціант вилаявся. Андрій кліпнув очима і витріщився на мене.
— Чому мені здалося, що світ на секунду зупинився?
У мене в горлі пересохло. Мої руки дрібно тремтіли. — Це... це просто тиск, — видавила я з себе, хапаючи сумку. — Мені треба йти. Мені терміново треба додому.
Я вибігла з піцерії, не чекаючи відповіді. На вулиці йшов холодний весняний дощ, але я навіть не відкрила парасольку. Я бігла додому, і в кожній калюжі, в яку я наступала, я бачила відблиски своїх очей — не звичайних 14-річних очей, а щось набагато давніше і небезпечніше.
Очерет чекав на мене біля порога. Він виглядав не як «занудний кіт», а як вартовий. Він мовчки дивився на мене, і в його погляді не було співчуття. Тільки холодне попередження: «Ти не можеш втекти від того, ким ти є. Чим більше ти ховаєшся, тим голосніше ти вибухаєш».
Я зачинила двері й вперше за три роки заплакала. Не від того, що мене дражнили. А від того, що я справді не можу бути нормальною.