Завершення

Марк сидів на лаві біля печі. Полум’я потріскувало, кидаючи теплі відблиски на стіни. Поруч поралась мама — вона накривала стіл, ніби хотіла, щоб усе виглядало як завжди. Та водночас її руки трохи тремтіли, і час від часу вона кидала погляд на сина, ніби боялася, що він зникне, якщо вона відведе очі надто надовго.

— Ти такий виріс, — сказала вона нарешті, сідаючи поряд. — І в твоїх очах з’явилося щось нове. Я навіть не можу пояснити що.

Марк усміхнувся. Він згадав темний ліс, крижану печеру, Замок Світла, портал… Усе, що він пройшов, залишило в ньому слід.

— Може, то сила, — тихо відповів він. — А може, просто світло, яке я знайшов усередині.

Мама здивовано подивилася на нього, але нічого не запитала. Вона обійняла його й притиснула до себе так міцно, що Марк відчув, як тремтіння її серця вгамовується.

— Ти вдома, — шепотіла вона. — І цього досить.

Уночі хлопчик довго не міг заснути. Він лежав на своєму ліжку, дивився у вікно й бачив зорі. Вони світилися так само, як у горах, у місті, біля порталу. Тепер він розумів: це були не просто зорі, а провідники, які вели його додому.

У голові відлунювали слова Сяйливого Птаха: «Справжній шлях — у твоєму серці».

Марк відчув, як очі злипаються, і вперше за довгий час він заснув спокійно, без страхів і сумнівів.

Вранці двір був залитий сонцем. Марк вийшов надвір, де ще пахло росою. Сусідський собака радісно загавкав, а за парканом хтось привітався. Усе було знайоме — і водночас нове.

Він підійшов до яблуні. На її гілках висіли плоди — великі, червоні. Він простягнув руку й зірвав одне. Сік стік йому по пальцях, і хлопчик засміявся.

— Я вдома, — сказав він уголос.

І в ту ж мить йому здалося, що він почув відлуння — тихий, але чіткий голос із глибин пам’яті:

— І ти готовий до нових шляхів.

Марк знав: пригоди не закінчилися. Але тепер він не боявся. Він навчився найважливішого — довіряти собі, приймати і світло, і тінь у своєму серці.

Його мандрівка завершилася, щоб початися знову — але вже не як пошук дороги додому, а як шлях до самого себе.