Озеро вибору

Марко й Лія стояли на березі озера, і серця їхні билися швидше, ніж будь-коли. Вода сяяла, немов живе скло, і відбивала не лише зорі й небо, а й їхні думки, спогади, мрії. У кожній хвилі вони бачили себе: сміливими й наляканими, радісними й сумними, переможцями й тими, хто помилявся.

Перед ними на іншому березі сяяв дім. У його вікнах горів теплий вогонь, двері були відчинені, і зсередини линули знайомі голоси. Там чекали ті, кого вони так давно хотіли побачити. Але шлях через озеро був не простим: не човна, не мосту — лише вода, яка вимагала від них жертви.

Голос озера лунав знову:
— Ви хочете додому. Але дорога до нього пролягає через вибір. Лише коли ви віддасте найдорожче, ворота відчиняться.

Марко стиснув кулаки.
— Що значить «найдорожче»?

— Те, що живить ваше серце, — відповіло озеро. — Те, без чого ви відчуєте порожнечу.

Лія нахилилася й торкнулася води. Поверхня затремтіла й показала їй видіння: її маленька кімната, книги, що вона любила читати, усмішки друзів, теплі обійми матері. Лія відсмикнула руку, ніби обпеклася.

— Воно хоче, щоб ми пожертвували… собою, — прошепотіла вона.

Марко теж торкнувся води. У ній з’явилося обличчя його батька, сміх молодшої сестри, запах маминої випічки. У горлі з’явився клубок.

— Ми вже стільки всього втратили, — сказав він. — Невже маємо втратити ще?

— А якщо це пастка? — запитала Лія. — Якщо ми віддамо найдорожче, а дім зникне, як місто чи село?

Вони мовчали. Озеро шуміло, але не давало більше пояснень.

— Знаєш, — раптом сказала Лія, — може, справа не в тому, щоб щось віддати. Може, справа в тому, щоб зрозуміти, що для нас насправді найдорожче.

Марко глянув на неї.
— І що це для тебе?

Вона замислилася, потім тихо відповіла:
— Ти.

Марко відчув, як його щоки спалахнули. Він опустив очі, але в серці розгорілося тепло, сильніше за будь-який вогонь.

— Для мене теж… ти, — прошепотів він.

Озеро раптом засяяло ще яскравіше. Хвилі піднялися й утворили дорогу зі світла, що вела просто до іншого берега.

— Ви зрозуміли, — промовив його голос. — Найдорожче — не те, що ви можете втратити, а те, що ви носите в серці. Бережіть це, і ви завжди знайдете дім.

Діти ступили на світляну дорогу. Вона була теплою й міцною, немов камінь, хоча складалася лише зі світла. Крок за кроком вони наближалися до берега, і дім ставав усе ближчим.

Але коли вони залишали позаду середину озера, вода почала хвилюватися. Із глибини піднялися темні постаті — ті самі тіні, що вони вже перемагали. Але цього разу вони були ще більшими й сильнішими.

— Вони не відпустять нас так легко! — вигукнув Марко.

Лія простягнула руку вперед. З її долоні вирвалися промені світла, які відштовхнули кілька тіней. Але інші ринули вперед, намагаючись зруйнувати світляну дорогу.

Світло почало тьмяніти. Дорога хиталася, немов могла зникнути будь-якої миті.

— Ми не дійдемо! — крикнула Лія.

— Дійдемо! — заперечив Марко. — Бо ми разом!

Він згадав усі їхні пригоди: печери, замки, полум’яні випробування. Згадав, як вони завжди підтримували одне одного. І тоді в його серці спалахнула сила.

Він з’єднав свою руку з Лією, і світло навколо розгорілося з новою силою. Тіні закричали й розсипалися, а дорога знову стала міцною.

Вони дійшли до берега й ступили на землю. Дім був зовсім поруч. Його двері відчинилися, і знайомі обличчя простягнули руки, запрошуючи їх увійти.

Сльози виступили на очах у Лії.
— Ми вдома…

Але Марко зупинився. Він дивився на двері й відчував дивне хвилювання. Усе було надто ідеально: обличчя, усмішки, тепло.

— Ліє, — сказав він тихо. — А що, якщо це знову ілюзія?

Вона завмерла. Її серце розривалося: так хотілося кинутися вперед і обійняти тих, кого вони люблять. Але слова Марка різали, мов ніж.

— Ти думаєш, нам треба перевірити?

Марко кивнув.
— Ми маємо бути певні. Інакше ніколи не знайдемо справжній дім.

Вони підійшли ближче. Постать, що стояла на порозі, простягнула руки й сказала:
— Діти, заходьте. Ви ж так довго йшли.

Марко зустрів її погляд і раптом зрозумів: в її очах не було глибини. Лише поверхневий блиск, як у дзеркала.

— Це не вони, — прошепотів він. — Це знову пастка.

У ту ж мить дім почав тремтіти, його стіни розсипалися на шматки світла, а голоси стихли. Все розчинилося, залишивши їх на порожньому березі.

Лія закрила обличчя руками й заплакала.
— Я так хотіла, щоб це був наш дім…

Марко обійняв її.
— І він буде. Але справжній. Не ілюзія.

І тоді перед ними знову з’явився портал. Цього разу він був іншим: не світлим і не темним, а напівпрозорим, наче двері, що ведуть у невідомість.

— Це наступний крок, — сказав Марко.

Лія витерла сльози й кивнула. Вони взялися за руки й разом увійшли всередину.

Попереду чекала нова земля, нові випробування — і, можливо, нарешті справжній дім.

Хлопчик стояв перед велетенською аркою, висіченою в самій скелі. Вона була вкрита стародавніми знаками, які світилися м’яким золотавим сяйвом, наче жевріли від доторку часу. Повітря тут було густе, майже відчутне, немов перед грозою, але замість темряви його наповнювало чисте світло.

Марк зробив крок уперед і відчув, як земля під ногами ледь здригнулася. Символи на арці засяяли яскравіше, а посередині почала з’являтися тонка нитка сяйва. Вона швидко розширювалася, перетворюючись на прозору завісу, за якою вирував невідомий світ.

Хлопчикове серце билося швидше. Він знав — це і є портал, останній рубіж перед поверненням додому. Та разом із хвилею радості прийшла й тривога. У його душі відлунням заговорили всі сумніви, які він носив у собі від початку мандрівки: “А раптом це пастка? А раптом я ще не готовий? Чи зможу я пройти далі?”

Позаду пролунав лагідний голос. Це був мудрий Сяйливий Птах, який увесь цей час супроводжував Марка.

— Кожен портал відкриває не лише шлях у новий світ, а й у твоє власне серце, — сказав він. — Якщо в серці є тінь, портал покаже її. Якщо є світло — воно проведе тебе.