Портал

Проміння світла і тіні перепліталося перед ними, створюючи величезне коло, яке висіло у повітрі. Воно пульсувало, ніби жило власним життям, і здавалося, що саме серце світу б’ється в його ритмі. Повітря довкола було важким, але не гнітючим, а скоріше урочистим, наче перед початком чогось великого.

Марко й Лія стояли перед порталом, тримаючись за руки. Вони відчували: зробивши крок уперед, вони більше не будуть тими, ким були.

— Готова? — запитав Марко, хоча сам ледве стримував тремтіння в голосі.

— Так, — відповіла Лія. — Якщо ми разом.

Вони ступили одночасно.

Їх миттєво огорнуло сяйво. Вони відчули, як тіло стає невагомим, наче їх здуває потік вітру. Перед очима пролетіли сотні картин: обличчя друзів, дитячі ігри, болючі спогади, усмішки й сльози. Все змішувалося, немов хтось перегортав книгу їхнього життя на шаленій швидкості.

Потім усе обірвалося.

Вони стояли на зеленому полі. Небо було синім і ясним, а навколо співали пташки. На обрії виднівся невеликий ліс, а неподалік — річка, що блищала на сонці. Усе виглядало таким знайомим і рідним, що серце Марка стислося.

— Це… наш світ? — недовірливо спитала Лія.

— Схоже на те, — відповів Марко, але в його голосі було вагання.

Вони рушили вперед. Поле було м’яке, трава торкалася ніг, і здавалося, що вони нарешті повернулися додому. Але чим далі вони йшли, тим дивнішими ставали дрібниці: річка текла в інший бік, ніж Марко пам’ятав; у небі сяяли дві сонячні кулі замість однієї; пташині співи мали неприродні переливи, схожі на людські голоси.

— Це не зовсім наш світ, — тихо сказала Лія.

Вони дійшли до села. Хати стояли акуратно в ряд, люди ходили вулицями, сміялися, віталися. Та коли діти підійшли ближче, усмішки тих людей здалися дивними — занадто однаковими, занадто правильними.

— Ласкаво просимо додому! — промовила жінка, що вийшла назустріч. Її голос лунав мелодійно, але штучно, наче вона повторювала завчений текст.

— Це… не зовсім дім, — прошепотів Марко.

І тут він зрозумів: портал переніс їх не у справжній світ, а в його відображення, створене їхніми бажаннями. Це був ідеальний дім, якого вони прагнули, але не справжній.

Раптом усмішки людей почали тьмяніти. Вони застигли на місці, мов статуї. Село розчинилося у повітрі, залишивши лише поле. Перед дітьми знову з’явилася кришталево-світлова постать, яку вони бачили в замку.

— Це була ілюзія, — промовила вона. — Портал показує те, чого ви найбільше прагнете. Але щоб знайти справжній дім, ви повинні пройти ще далі.

— Але ми вже так довго шукаємо, — з розпачем вигукнула Лія. — Скільки ще?

— Стільки, скільки потрібно, щоб зрозуміти: дім не у зовнішньому світі, а в єдності ваших сердець.

Постать зникла. Поле перетворилося на дорогу, що вела до величезного міста на горизонті. Місто сяяло, мов золото, і водночас відкидало довгі чорні тіні.

— Там наш наступний крок, — сказав Марко.

Лія кивнула, витерла сльозу й узяла його за руку.

Разом вони рушили вперед, у бік загадкового міста.

Дорога тяглася нескінченно. Вітер грався з їхнім волоссям, то лагідно торкаючись, то різко кидаючись уперед, наче намагаючись підштовхнути їх швидше до мети. Марко й Лія йшли поруч, і чим ближче вони підходили до міста, тим величнішим воно здавалося. Вежі здіймалися високо в небо, немов хотіли сягнути хмар, а стіни відблискували золотим сяйвом, хоч сонце вже хилиться до обрію.

Коли вони підійшли ближче, відчули дивний трепет у грудях. Це місто ніби притягувало їх, але водночас лякало.

— Відчуваєш? — запитала Лія.

— Так, — зізнався Марко. — У мене таке відчуття, ніби воно нас чекає.

Брама міста була відчинена. Величезні двері з чорного металу, прикрашені візерунками у вигляді сонця і місяця, розчинилися перед ними самі собою, щойно діти зробили кілька кроків уперед.

Всередині їх зустрів гомін: вулиці були повні людей, торговців, музикантів, дітей, що бігали між лавками. Скрізь панував рух, кольори сліпучо сяяли, пахощі солодощів і прянощів заповнювали повітря. На перший погляд — звичайне місто, повне радості та життя.

Але щось не давало спокою.

Люди усміхалися занадто широко. Їхні рухи були надто синхронними. Марко зауважив: коли один торговець нахилявся за товаром, інший на іншому кінці вулиці робив точно такий самий рух. Музиканти грали на різних інструментах, але мелодія звучала одноманітно, наче одна нота, розтягнута у просторі.

— Це знову ілюзія? — тихо спитала Лія.

— Можливо, — відповів Марко. — А можливо, це випробування.

Вони йшли вулицями, і люди вітали їх:
— Ласкаво просимо! Ви нарешті прийшли!
— Ми чекали на вас!
— Ви ті, хто відкриє істину!

Їхні голоси звучали так само штучно, як і у селі, яке розчинилося. Але цього разу в словах відчувалася ще й тривога.

На центральній площі стояла вежа. Вона сяяла золотом і чорним каменем, ніби дві протилежності злилися в одне. На її вершині пульсувало світло — таке саме, як у порталі.

— Думаю, нам туди, — сказав Марко.

Лія кивнула.

Вони рушили до вежі, і натовп розступався перед ними, не торкаючись, але дивлячись із дивною шанобливою настороженістю. Їхні очі світилися, мов у дзеркалі відбивалося полум’я свічки.

Двері вежі відчинилися без жодного звуку. Усередині панувала тиша, хоча зовні місто гуділо. Стіни були вкриті символами, які змінювалися на очах: кола перетворювалися на зірки, зірки — на хвилі, хвилі — на очі, що дивилися просто у душу.

— Мені це не подобається, — прошепотіла Лія.

— І мені, — відповів Марко. — Але ми маємо йти далі.

Вони піднялися сходами. Кожен поверх відкривав нову залу, і в кожній їх чекало випробування.

У першій залі вони побачили величезне дзеркало. У ньому відбивалися вони самі, але спотворені: Марко виглядав слабким і безсилим, а Лія — наляканою та самотньою. Дзеркала шепотіли їхні страхи:
— Ти ніколи не зможеш знайти дорогу додому…
— Ти завжди будеш самотньою, навіть серед людей…