Темний ліс

Темрява зустріла їх одразу, щойно вони ступили під крони дерев. Сонце зникло, і світ ніби перевернувся: удень тут панувала ніч, а вночі, можливо, сходило б власне дивне світло. Ліс дихав повільно й глибоко, наче живий.

Марко тримав ліхтарик, але його світло ледве пробивалося крізь густу пітьму. Лія йшла поруч, намагаючись не відставати. Навколо чулося безліч звуків — тріск гілок, шелестіння листя, тихе гудіння, немов хтось спостерігав за ними.

— Не бійся, — прошепотів Марко. — Це всього лиш ліс.

Та в його голосі й сам чутно було тремтіння.

Дорога петляла й звужувалася, і раптом вони вийшли до невеликої галявини. Посеред неї стояло озеро, чорне, мов нічне небо. Поверхня води була гладка, без жодної хвилі, але відбивала все навколо з лякаючою чіткістю.

— Дивися, — сказала Лія. — Там ми…

Вони обережно нахилилися. І справді — в озері відбивалися їхні обличчя. Та раптом у воді з’явилися інші образи: Марко побачив себе самотнім, заблуканим, який більше ніколи не знайде дороги. А Лія — як вона знову лишається в лісі одна, покинута всіма.

Вода заговорила їхніми голосами:

“Ти ніколи не повернешся додому…”
“Тебе знову залишать саму…”

Лія відсахнулася, але озеро підняло хвилю й потягнуло її відображенням за руку. Дівчинка закричала. Марко схопив її й міцно притиснув до себе.

— Це брехня! — вигукнув він. — Це тільки відображення!

І в ту мить хлопчик кинув у воду камінь. Поверхня розійшлася колами, і страшні образи розсипалися, наче дим. Озеро стихло.

Лія схлипнула й подивилася на нього вдячними очима.

— Ти врятував мене від самої мене, — прошепотіла вона.

Вони рушили далі, і ліс ставав усе похмурішим. Дерева росли щільніше, їхні гілки перепліталися, наче руки, що хотіли зупинити мандрівників. І от коли вони вже ледве знаходили стежку, попереду з’явилося світло.

На галявині горів вогонь, а біля нього сиділа стара жінка в темному плащі. Вона підняла голову, і в її очах спалахнули вогники, немов у кошеняти.

— Діти, — мовила вона голосом, який був і теплим, і холодним водночас. — Чому ви прийшли сюди, в ліс, що показує істину?

Марко насторожено зупинився.

— Ми шукаємо дорогу додому.

— Дім… — жінка усміхнулася. — Але кожен дім починається всередині серця. Чи впевнені ви, що несете його в собі?

Вона простягнула руку. На долоні спалахнуло полум’я, яке перетворилося на два яблука: одне червоне, друге чорне.

— Оберіть. Одне дасть вам шлях короткий і легкий, але ви втратите щось дороге. Друге — важкий і довгий, але ви збережете все, що любите.

Марко й Лія переглянулися. Від чорного яблука йшов холод, від червоного — солодкий аромат.

— Це випробування, — тихо сказав Марко. — Якщо ми оберемо легке, втратимо щось важливе. Я не хочу.

Лія простягнула руку й торкнулася чорного яблука. Воно розсипалося на попіл і зникло.

— Ми вибираємо важкий шлях, — сказала вона.

Жінка засміялася тихим сміхом, схожим на шелест листя.

— Добре, діти. Ви вмієте слухати серце. Йдіть далі.

Вогонь згас, і стара зникла разом із ним. А стежка попереду засяяла срібним світлом, показуючи їм дорогу.

Вони рушили вперед, і ліс поступово почав змінюватися. Темрява відступала, але замість неї приходили тіні, які рухалися незалежно від своїх власників. Одна з таких тіней, схожа на Марка, підійшла до нього й промовила:

“Я — твій страх. Без мене ти не зможеш стати сильним.”

Хлопчик зупинився.

— Тоді йди поруч, але не керуй мною, — відповів він.

Тінь кивнула й розчинилася в землі.

Тіні Лії теж намагалися заговорити з нею, але вона повторила слова Марка — і вони відступили.

Нарешті попереду замерехтіло світло. Вони вийшли з темного лісу й побачили перед собою нову дорогу, що вела до дивної брами з каменю. На ній сяяв напис:

“Тут починається шлях пам’яті.”

Марко й Лія зрозуміли: вони пройшли випробування Темного лісу, але далі на них чекає нова, ще глибша правда.
Кам’яна брама була високою і величною, немов створена не людьми, а самою землею. Вона виглядала так, наче зростала з надр скелі, вкривалася мохом і світлими візерунками, що світилися у темряві м’яким срібним сяйвом. Над аркою переливались дивні символи, які змінювали форму, ніби дихали.

Марко й Лія стояли перед нею, відчуваючи, як холодний вітер віє крізь отвір брами. Він ніс із собою не запахи лісу чи гір, а щось інше — солодко-гіркуватий присмак спогадів.

— «Шлях пам’яті…» — тихо прочитала Лія. — Що це означає?

— Мабуть, ми маємо пройти крізь власне минуле, — припустив Марко, але в його голосі звучала невпевненість.

Вони зважилися й ступили вперед.

Одразу ж світ навколо змінився. Небо стало прозорим, схожим на скло, і крізь нього можна було бачити окремі картини — спогади. Вони висіли у повітрі, наче величезні дзеркала.

Перше відкрилося перед Лією.

Вона побачила себе маленькою, у школі. Дівчинка сиділа за партою, а довкола діти перешіптувалися й сміялися. Хтось ховав її речі, хтось насміхався з її волосся чи одягу. Лія згорбилася, намагаючись стати невидимою.

— Я не хочу це бачити… — прошепотіла вона й заплющила очі.

Але дзеркало не зникало. Навпаки, воно ставало яскравішим. І тоді вона почула голос, який лунав зсередини:

“Ти мусиш прийняти цей біль. Без нього ти не станеш собою.”

Лія затремтіла, але Марко стиснув її руку.

— Ти сильна, Ліє. Ти витримала це тоді — витримаєш і зараз.

Вона знову подивилася у дзеркало. І замість слабкої дівчинки побачила себе теперішню — сміливішу, впевненішу. Сцена почала тьмяніти, а Лія відчула, що в грудях їй стало легше, наче щось темне відпустило.

— Це було потрібно, — сказала вона вже твердіше.

Наступне дзеркало було для Марка.

Він побачив свій дім, але не той, де він живе зараз, а інший — темний, холодний. Його батьки сварилися. Батько й мати кричали один на одного, не помічаючи малого хлопця, який стояв у дверях і тремтів від страху.