Гори

Марко та його нова подруга йшли дорогою, що піднімалася вгору. Ліс поступово лишався позаду: дерева ставали рідкісними, замість них з’являлися кущі, каміння й вузькі стежки. Повітря було свіже, але холодніше. Сонце вже хилилося до вечора, і вершини гір світилися золотом.

— Я ніколи ще не була в горах, — сказала дівчинка, дивлячись на високі скелі. — Вони здаються величезними.

— І трохи страшними, — додав Марко.

Та водночас він відчував захоплення: гори стояли, мов велетні, що зберігають таємниці.

Стежка вела їх угору, і незабаром вони дісталися до ущелини. Кам’яні стіни з обох боків піднімалися так високо, що ледве видно було небо. Дорога була вузькою, і кожен крок луною відбивався від скель.

Раптом із темряви пролунав голос:
— Хто сміє проходити через мій перевал?

Діти зупинилися. Перед ними з тіні вийшов чоловік у темному плащі з довгою сивою бородою. У руках він тримав палицю, схожу на гілку, але вкрита вона була дивними знаками.

— Я — сторож гір, — промовив він. — Ніхто не перейде, поки не доведе свою відвагу.

— Як ми можемо довести? — спитав Марко.

Сторож вдарив палицею об землю, і перед дітьми з’явилися три брами, викарбувані в камені. На першій була намальована вогняна квітка, на другій — буря з громами, на третій — очі, що дивилися прямо в душу.

— Кожен мусить обрати одну браму, — сказав сторож. — І пройти крізь неї. Лише так ви зможете продовжити шлях.

Дівчинка боязко відступила.
— Я не знаю, що вибрати…

Марко відчував, як серце калатає. Він дивився на брами. Вогонь лякав, буря теж, а третя брама з очима була ще страшнішою, бо нагадувала йому про дзеркало з лісу.

Та він згадав: коли подивився у своє відображення, він переміг свій страх. І зрозумів: йому потрібно обрати найважче.

— Я піду через третю, — сказав він.

Сторож кивнув.
— А ти? — звернувся він до дівчинки.

Вона довго вагалася, а тоді тихо промовила:
— Я спробую пройти крізь бурю.

Марко зробив крок уперед і відчув, як його огортає темрява. Він опинився в просторі, де довкола були тільки очі. Вони дивилися на нього пильно, немов хотіли побачити всі його таємниці.

— Ти думаєш, що сильний? — пролунав голос. — А хіба ти не боявся самоти, коли залишився в темряві? Хіба не плакав, коли тебе кривдили?

Марко стиснув кулаки. Так, він боявся. Так, він плакав. Але тепер він знав: це не робить його слабким.

— Я можу боятися, але все одно йти далі, — відповів він. — Я можу плакати, але не зупинюся. Це й є моя сила.

Очі поступово розчинилися, і хлопчик опинився знову біля сторожа.

Тим часом дівчинка йшла крізь бурю. Грім гуркотів, блискавки розтинали небо, вітер кидав її з боку в бік. Вона падала, але піднімалася знову. Їй хотілося кричати, але вона пригадала слова Марка: «Удвох легше». І це дало їй сили.

Врешті буря стихла, і вона теж повернулася до брами.

Сторож уважно подивився на них.
— Ви обидва пройшли свої випробування. Тепер гори пропустять вас.

Брами розчинилися, і перед дітьми відкрилася дорога вгору, що вела просто до засніжених вершин.

Вони йшли довго, і що вище піднімалися, то холодніше ставало. На ніч довелося сховатися в печері. Там вони розклали маленьке багаття й сиділи поруч.

— Як ти думаєш, — прошепотіла дівчинка, — ми справді знайдемо твій дім?

Марко подивився у вогонь.
— Я не знаю. Але я вірю, що дорога існує. І якщо я вже пройшов ліс і сюди добрався, то знайду й далі.

Дівчинка посміхнулася, і в її очах заграла надія.

На ранок вони рушили далі й дісталися до перевалу, де дорога розгалужувалася. На камені був напис: «Обереш ліворуч — знайдеш силу, праворуч — мудрість, прямо — втратиш усе».

— Це пастка? — запитала дівчинка.

Марко замислився. У лісі він навчився не йти за ілюзіями, у горах — дивитися у власний страх. І тепер зрозумів: справжній вибір не завжди написаний на камені.

Він ступив прямо. Дівчинка злякано крикнула:
— Але ж там написано, що втратиш усе!

— Якщо я не ризикну, то ніколи не дізнаюся правди, — відповів він.

І сталося диво: камінь розсипався, а дорога прямо перетворилася на сяючу стежку, що вела ще вище, до самого серця гір.

Сторож, який з’явився позаду, усміхнувся.
— Ти навчився слухати серце, а не лише слова. Це важливіше за силу й мудрість.

Марко й дівчинка рушили вперед, відчуваючи, що вершини чекають на них із новими загадками.

Коли Марко й Лія вийшли з Чарівного лісу, перед ними розкрилася картина, від якої перехопило подих. На обрії піднімалися гори. Вони здавалися безкінечними — вершини губилися в небі, а хмари сповзали по схилах, наче білі покривала. Сонце торкалося снігу й він іскрився мільйонами блискіток, немов хтось розсипав по горах кристали.

— Це і є наш наступний шлях, — сказала Лія тихо. Її голос був змішаний із захопленням і настороженістю. — Гори не терплять легковажних мандрівників.

Марко ковтнув слину.
— Я готовий, — відповів він, хоча в грудях відчувалося тривожне тремтіння.

Вони рушили вузькою стежкою, що вела до підніжжя. Ліс залишився позаду, його спів і шелест зникли, а натомість світ наповнився шурхотом каміння під ногами й подихом вітру.

Коли вони піднялися трохи вище, вітер став холоднішим. Дерева вже траплялися рідко, їхні гілки були скривлені від суворих бур і морозів. Усе довкола здавалося величним і чужим.

— Ліє, — озвався Марко, — як ти думаєш, чому мій шлях веде саме сюди?

Дівчинка глянула на нього своїми темними очима.
— Кожна частина дороги відкриває те, що ти носиш у серці. Ліс перевіряв твої страхи й голос душі. А гори… вони перевіряють силу й витривалість. Тільки той, хто здатний йти вгору, незважаючи на втому, може знайти справжній дім.

Слова її були серйозними, але в них була іскра підбадьорення.

Стежка стала крутішою. Дихати було важче. Кожен крок віддавався у ногах болем, а серце билося швидко, немов намагаючись наздогнати їхній поспіх. Марко кілька разів хотів зупинитися, але стискав зуби й ішов далі.