Чарівний ліс

Марко ступив крізь кам’яну браму й опинився в іншому лісі. Тут усе було інакше: дерева сяяли м’яким зеленим світлом, а повітря було густе від ароматів квітів і трав. Здавалося, що сам простір співає невидиму пісню.

Хлопчик роззирнувся. На перший погляд — звичайний ліс, але що більше він вдивлявся, то більше помічав дивного: гілки дерев нагадували руки, листя ворушилося не від вітру, а від власного подиху, а стовбури світилися зсередини, наче у них текла жива кров.

— Ласкаво просимо, мандрівнику, — пролунав глибокий голос.

Марко здригнувся й озирнувся, але нікого не побачив.

— Хто тут? — запитав він.

Відповідь надійшла несподівано: велике дерево перед ним розплющило очі. Його гілки затріщали, а кора розійшлася, утворивши щось схоже на обличчя.

— Я — Сторож Чарівного лісу, — сказало дерево. — Ти прийшов сюди не випадково. Лише ті, хто справді шукає дім, можуть ступити за браму.

— Я шукаю дорогу додому, — твердо відповів Марко. — Допоможеш мені?

Старе дерево задумливо захитало гіллям.
— Дорога є. Але в цьому лісі ти мусиш навчитися трьом речам: довіряти іншим, бачити правду там, де її приховують, і берегти серце від зневіри. Лише тоді шлях відкриється.

Хлопчик кивнув. Він уже знав, що кожна перешкода — це урок.

Далі стежка вела його крізь світло й тіні. У кронах дерев співали невідомі пташки, їхні голоси зливалися у справжній хор. А іноді, коли Марко зупинявся, йому здавалося, що пісня складається у слова: «Іди вперед, не бійся».

Раптом він почув легкий тупіт. З-за кущів вийшов олень. Його роги сяяли срібним світлом, а очі були глибокі й лагідні. Олень схилив голову, наче вітав хлопчика.

— Ти не боїшся мене? — здивувався Марко.

— А чому я мав би боятися? — відповів олень… людським голосом. — Я бачу твоє серце. Ти прийшов сюди з чистими намірами.

Марко здивувався, але швидко оговтався.
— Ти теж можеш допомогти мені знайти дорогу?

— Так, — кивнув олень. — Але перш ніж показати шлях, я маю переконатися, що ти довіряєш мені. У цьому лісі багато ілюзій. Якщо ти будеш піддаватися страху — ти заблукаєш.

— Я довіряю, — відповів хлопчик без вагань.

Олень підійшов ближче й нахилився.
— Сідай мені на спину. Я проведу тебе туди, де чекає твоє перше випробування.

Марко заліз на його спину. Йому здалося, що він сидить не на тварині, а на м’якій хвилі світла. Олень рушив уперед, і ліс ожив: гілки розкривалися, пропускаючи їх, квіти повертали голови, наче вітали мандрівника.

Дорога вела до темного яру. Він був такий глибокий, що здавалося, дна там нема. Через яр простягався хиткий міст із гілок і ліан.

— Це твій перший іспит, — сказав олень. — Щоб перейти, ти мусиш довіритися мені. Я піду попереду, а ти йтимеш за мною. Не дивись униз. Якщо твоє серце буде спокійним, міст витримає.

Марко відчув, як у нього холонуть руки. Але він згадав зайченя, якому допоміг, і совині слова: «Дорога додому — у твоєму серці». Він глибоко вдихнув, зробив крок і пішов слідом за оленем.

Міст хитався, але хлопчик ішов. Він не дивився вниз, а тільки вперед — на сяйво рогів, яке вказувало шлях. І ось, після довгих хвилин напруги, вони дісталися іншого боку.

— Ти впорався, — мовив олень. — Тепер довіра в твоєму серці міцніша.

Марко усміхнувся. Він відчував, що справді став сильнішим.
Після переходу через міст ліс став змінюватися. Він більше не був світлим і доброзичливим: гілки заплутувалися в химерні візерунки, а тіні почали виглядати живими. Марко відчув холод, наче хтось дивиться на нього з темряви.

Олень зупинився.
— Тут починається другий урок, — сказав він. — У цих хащах живуть ілюзії. Вони вміють показувати людині її страхи та сумніви. Якщо ти піддашся, ти заблукаєш назавжди.

— Як я можу їх перемогти? — запитав хлопчик.

— Ти не повинен битися з ними. Ти мусиш бачити правду там, де інші бачать обман. Запам’ятай: усе, що викликає у тобі розпач чи зневіру, — це лише тінь, а не дійсність.

Хлопчик кивнув, хоча серце калатало. Олень повів його далі, і незабаром вони увійшли в темний коридор дерев, які переплелися між собою так густо, що небо майже зникло.

Несподівано попереду Марко побачив світло. Він кинувся до нього й опинився… біля власного дому. Двір, квіти біля вікна, навіть мама, яка махала йому рукою.

— Марку, ти нарешті повернувся! — покликала вона. — Іди швидше!

Хлопчик уже хотів побігти, але згадав слова оленя. Він примружився й почав придивлятися. І тоді помітив: квіти біля вікна не пахнуть, трава під ногами не хрускотить, а мама… її очі були порожні, немов намальовані.

— Це не справжнє, — прошепотів він і зробив крок назад.

Мить — і все зникло, лишивши тільки темряву.

Олень задоволено кивнув.
— Ти навчився бачити правду. Багато мандрівників губляться тут, бо йдуть за ілюзією.

Марко відчув гордість, але й тривогу: якщо це була лише перша пастка, що ж чекає далі?

Дорога привела їх до поляни. Посередині стояло дзеркало заввишки з дерево, оплетене ліанами. Його поверхня світилася, наче рідке срібло.

— Це останнє випробування, — промовив олень. — Дзеркало покаже тобі те, що ти приховуєш від себе. Ти повинен подивитися й не відвернутися.

Марко підійшов ближче. У дзеркалі він побачив себе… але не такого, як є. Там стояв маленький хлопчик, який тремтів від страху. Він дивився вниз і шепотів: «Я ніколи не знайду дороги. Я занадто слабкий».

Сльози навернулися Маркові на очі. Він пригадав, як у школі над ним сміялися, як іноді він відчував, що ні на що не здатний. Дзеркало показувало всі його сумніви.

— Я знаю, що ти є в мені, — тихо сказав він своєму відображенню. — Але я не дам тобі керувати мною. Я йду додому, навіть якщо боюся.

Слова прозвучали твердо. І тоді образ у дзеркалі почав змінюватися: тремтячий хлопчик випрямився, в очах засвітилася рішучість. Дзеркало розкололося на тисячу іскор і зникло.

Олень підійшов і схилив голову.
— Ти пройшов усі три уроки. Тепер дорога відкрита.