Загублений шлях

У маленькому селі, що сховалося серед зелених пагорбів і широких лугів, жив хлопчик на ім’я Марко. Йому було всього сім років, але його серце було сповнене допитливості, а очі світилися мріями. Він любив ставити безліч запитань: чому небо блакитне, куди летять птахи, чому вітер завжди знає, куди йому прямувати.

Його батьки часто сміялися:
— Марку, ти, мабуть, народився мандрівником, бо в тебе душа завжди шукає дорогу далі, ніж наш двір.

І справді, хлопчик годинами міг сидіти біля річки, дивитися, як вода біжить уперед, і думати: «А куди ж вона дістається? Чи є десь край світу, де річка зупиняється?»

Одного дня, коли сонце сяяло особливо яскраво, а в повітрі пахло свіжою травою, Марко вирішив піти далі, ніж звик. Йому хотілося знайти галявину, де, як казав його дідусь, ростуть квіти, що світяться вночі.

— Тільки недалеко, — сказав він сам собі. — Я повернуся ще до обіду.

Він побіг стежкою, яка вела вглиб лісу. Спершу все здавалося знайомим: пташки співали, сонце пробивалося крізь листя, а зайчик вискочив прямо з-під куща. Але чим далі йшов хлопчик, тим незнайомішими ставали дерева. Сосни ставали вищими, кущі густішими, а стежка раптом роздвоїлася.

— Оце дивина… — прошепотів Марко. — Здається, раніше тут не було двох доріг.

Він вагався: одна стежка вела вгору, інша — вниз у тінь. Він обрав ту, що здавалася світлішою.

Йшов, йшов, та з кожним кроком відчував, що щось не так. Пташиний спів стих, а дерева наче шепотіли між собою.

— Невже я заблукав? — подумав хлопчик. Його серце стислося від легкого страху.

Він озирнувся: позаду — тільки густий ліс. Ні дому, ні стежки назад він не бачив.

Тоді він згадав слова мами:
— Якщо загубишся, не панікуй. Природа добра, якщо з нею розмовляти.

Марко глибоко вдихнув і сказав уголос:
— Лісу, допоможи мені знайти дорогу! Я хочу повернутися додому.

І тоді щось дивне сталося. На гілці старого дуба, що стояв неподалік, розплющила очі велика сова. Вона глянула на хлопчика своїми жовтими очима й промовила людським голосом:

— Хлопчику, ти сміливий, що звернувся до лісу. Але дорога додому — не проста. Якщо хочеш знайти свій шлях, мусиш пройти випробування.

Марко здивовано кліпнув очима:
— Ти… ти говориш?

Сова кивнула.
— У цьому лісі все говорить із тими, хто слухає серцем.
Марко стояв, роззявивши рота від подиву. Йому ніколи не доводилося чути, щоб птахи говорили. Він бачив у книжках малюнки мудрих сов, чув від бабусі казки про лісових духів, але зараз усе відбувалося насправді.

— А які випробування? — несміливо спитав він.

Сова нахилила голову, поглянула глибоко в його очі й відповіла:
— Ліс хоче дізнатися, чи справді ти готовий знайти дорогу додому. Бо іноді діти губляться не лише між деревами, а й у власному серці.

— Але я ж хочу додому! — вигукнув хлопчик. — Мама, тато… вони хвилюватимуться.

Сова змахнула крилами.
— Тоді слухай уважно. Попереду ти зустрінеш різних істот — добрих і не дуже. Дехто перевірятиме твоє серце, дехто — твою сміливість, а дехто — твою доброту. Якщо пройдеш їхні завдання, стежка відкриється. Якщо ж ні — залишишся блукати, доки не навчишся.

Марко проковтнув клубок у горлі, але кивнув.
— Я готовий.

— От і добре, — озвалася сова. — Йди за світлячками. Вони покажуть тобі першу стежку.

І справді, між деревами раптом з’явилися маленькі вогники. Вони тремтіли й плавали в повітрі, наче крихітні зірки, що злетіли з неба.

Хлопчик рушив за ними. Страх відступив, бо дивні вогники світлили йому дорогу. Він ішов довго, аж доки не вийшов на невеличку галявину.

Там, серед квітів, сиділа… лисиця. Її хутро сяяло мідним блиском у променях сонця, а очі світилися хитринкою.

— Хо-хо, — мовила вона, — кого це принесло до мого царства? Маленький мандрівник?

Марко трохи відступив.
— Я… я загубився. Хочу знайти дорогу додому.

— Додому, кажеш? — лисиця хитро прижмурилася. — А чи знаєш ти, що дім не завжди там, де ти його лишив?

— Що це означає?

Лисиця засміялася дзвінким голосом.
— О, хлопче, ти ще побачиш. Але якщо хочеш далі йти, мусиш довести, що твоє серце чесне. Скажи мені правду: ти коли-небудь обманював?

Марко знітився. Він згадав, як іноді говорив мамі, що вже зробив домашнє завдання, хоча ще не закінчив. Або як одного разу з’їв зайву цукерку й сказав, що то зробив кіт.

— Так, — тихо відповів він. — Я обманював.

— І зовсім не соромишся зізнатися? — підняла брови лисиця.

— Соромлюся, — опустив очі хлопчик. — Але ж це правда.

Лисиця раптом усміхнулася.
— Добре. Тільки той, хто визнає свою провину, може йти далі. Бо дорога додому завжди починається з правди.

Вона махнула хвостом, і в траві розсунулися стебла, відкривши вузеньку стежку.

— Йди, Марку. Попереду тебе чекає ще більше випробувань.

Хлопчик подякував і рушив. Стежка вела вниз, у прохолодну тінь. Тут уже не співали пташки, зате чути було дзюрчання води. За кілька хвилин він вийшов до маленького струмка.

Вода в ньому була прозора, як скло. А посеред потоку на камені сиділа жаба. Вона вдивлялася у воду, наче щось там шукала.

— Привіт, — обережно сказав Марко.

Жаба повільно підняла голову й глянула на нього своїми великими очима.
— Привіт, мандрівнику. Я чула, що ти шукаєш дорогу додому.

— Так. Мені сказали, що маю пройти випробування.

— Саме так, — кивнула жаба. — Моє випробування — терпіння. Сядь поруч і дивись у воду.

— Навіщо? — здивувався хлопчик.

— Бо щоб знайти правильний шлях, треба навчитися чекати.

Марко сів на камінь біля струмка. Спершу йому було цікаво дивитися, як течія грається з листочками, як у глибині проблискують рибки. Але за кілька хвилин він занудьгував.

— Це надто довго… — прошепотів він.

— Тс-с, — зашипіла жаба. — Чекати — теж мистецтво.

Марко закусив губу й примусив себе сидіти тихо. Минуло ще трохи часу, і він помітив те, чого не бачив спочатку: маленьких комах, що сідали на воду; відблиски сонця, які танцювали, наче золоті змійки; навіть легкий запах м’яти, що росла на березі.