Дорога додому

До невеликого, пошарпаного часом вокзалу, що важко дихав у жарких променях липневого сонця, підповз лінивий зелений потяг. Він попрощався з пасажирами й знову продовжив свій шлях. Ті розійшлися хто куди, залишивши на пероні трьох чоловіків. Вони на мить зупинилися, оглядаючи все навколо, ніби намагаючись порівняти побачене з картинками пам'яті, що зберігалися в голові з від'їзду на флот — десь півроку тому. Щоправда, третьому, що стояв посередині, до всіх цих картинок було байдуже. Василь, хитаючись у різні боки, з відкритим ротом блукав п'яним поглядом по шумливому натовпу.

— Ми вдома, — ледве повертаючи язиком, сказав він Гришкові, що стояв правіше від нього.

Чоловік років сорока відправив у куточок пухких губ погнуту цигарку й з іронією відповів:

— Та що ти кажеш.

— Я… — спробував продовжити розмову Василь, але Гришко його, як валізу, передав у руки третього товариша, Павла.

— Пашок, я дізнаюся за автобус, а ти десь причепури цей нещасний випадок. Я чекатиму тут, — сказав Гришко.

Він ще раз затягнувся, випустив хмару диму, що розповзлась у різні боки, і пішов у будівлю вокзалу. Павло витер хусткою спітніле від спеки обличчя, примружившись, оглянув вокзал і, трохи вище підтягнувши Василя, який знаходився в напівсвідомості, пішов до кінця будівлі вокзалу. У «ноші» ноги тяглися, як мотузки. Василь вчепився другу в руку, що тримала його, і з напруженням витріщився вперед. Його серйозність межувала з комізмом, на який охоче відповідали посмішкою майбутні пасажири, які очікували свого поїзда.

Павло повернув за ріг. Василь на мить прикрив очі. Від такої несподіваної зміни маршруту його трохи заштормило.

Асфальт закінчився. За вокзалом земля була посипана щебнем, тому ноги Василя поторохтіли по ньому, залишаючи нерівні борозни. Павло підійшов до колонки. Він спробував поставити товариша, але той, фігурно вигинаючись, покосився і, розгублено шукаючи опору, знову вхопився за друга.

— Пасша, я с-с-сам… — пробелькотів Василь.

Павло мовчки склав на грудях свої масивні руки й почав спостерігати.

До вокзалу під'їхав ще один поїзд і розпочав квапливий обмін пасажирами. Василь тим часом продовжував вигинатися біля колонки, застосовуючи найнесподіваніші пози для того, щоб напитися води. Раптом його рівновазі настав кінець і він, чіпляючись за ручку колонки, полетів на щебінь.

Павло, посміхнувшись, почав йому допомагати.

— Як ти примудрився так нажертися, Васьок? Ми з Гришком лише на десять хвилин вийшли з купе.

Він посадив його, натиснув важіль колонки й та випустила сріблясту стрічку. Павло засунув обличчя Василя під воду, а той в цей час спробував пояснити, як це вийшло:

— Понімаш-ш-шь… у сус… сусіда в вагоні… бр-р-р… холодненька… бр-р-р… День наро… народж… Пасша, тече, — показував невпевненою рукою на шию, куди лилася вода. — Ти що робиш з найкращ… кращим… товаришем? Бр-р-р…

— Попий водички, — посміхнувся, не слухаючи, що той бурмоче.

— Я ж нормально… шас усе нормалі… нормлізутся… бр-р-р…

Павло розсміявся й легенько вдарив товариша по обличчю.

— Ну як, рідненький?

— Нормальн!.. — намагаючись бути бадьорим і тверезим на вигляд, жваво відповів Василь, ковтаючи літери в словах.

— Гайда, пішли.

Василь знаком руки дав зрозуміти, що сам підведеться. Знову станцювавши небачений досі танець, встав і, як підбитий «Боїнг», стрімко рушив вперед. Павло його вчасно перехопив, запобігши зіткненню зі старенькою, яка йшла з поїзда. Вона обурено подивилася на двох друзів і, щось невдоволено бурмочучи, пішла далі.

На вокзалі на них уже чекав Гришко. Павло повів на посадку товариша, який петляв у різні боки. Василь з розгону вмостився на лавку й тільки Павло його відпустив, хитнувся та впав назад, задерши ноги.

— Ех, Васьок, Васьок! — вигукнув Гришко й разом з товаришем почав піднімати жертву перепою.

Василь розмахував руками, намагаючись підвестися, і постійно бурмотів про те, що він це зробить сам.

Друзі нарешті посадили його на лавку. Він, притулившись до плеча Павла, одразу провалився в неспокійний сон. Його товариш тяжко зітхнув і спитав:

— Коли автобус?

Гришко розкурював чергову сигарету. Примруживши очі, кинув погляд у нікуди й відповів:

— Через дві години.

— Посидимо тут?

— А чого б і ні?

Гришко встав і почав ходити біля лавки, спостерігаючи, як шумна юрба завантажується у вагони поїзда. Його турбували якісь думки. Він не знаходив собі місця й викурював сигарету за сигаретою. Павло, примружившись, спостерігав за товаришем, але не запитував про те, що його цікавило.

А в цей час люди на пероні поділилися на два полюси: ті, хто чекав, і ті, хто дочекався. Як по нейтральній смузі, повільно човгав згорблений жебрак, піднімаючи пил рваними черевиками. Він оглядав усе довкола, шукаючи щось йому корисне.

У цей час підійшла весела компанія молоді. Видно було по величезним рюкзакам, казанкам та одязі, що зібралися в похід. Один юнак кинув пляшку в урну для сміття. Жебрак пожвавішав і бадьоро зашаркав до подарунку долі.