Дорога додому

В той день я збиралось до мами на Святвечір. Мама вже 2 роки жила сама, тож у такий день не хотілося, щоб вона на самоті смакувала кутю. Сьогодні робочий день скоротили на годину, у мене ще був час повернути в супермаркет та закупитись продуктами. Сонце котилось за обрій, коли я з паперовим стаканом міцної кави із заправки сідала у своє авто. До села 40 хв., дорога чиста, напередодні розтанув сніг. Я похабцем допила каву та повернула ключ запалення. Машина рушила з місця. Аби не було скучно в дорозі - увімкнула музику. 
Сутеніло. Монотонний звук двигуна заколисував. Виїхавши на об'їздну дорогу, я увімкнула обігрівач, зтягнула шапку з голови1 і кинула її на сусіднє сидіння. Настрій був чудовий, але втома давала про себе знати. Минулу ніч майже не спала через великий обсяг роботи. Зосередившись на дорозі, ритмічно постукувала пальцями по керму в такт музики. Ще трохи і буде мій поворот. 
Кинула оком на циферблат годинника, вже 18.03. Стемніло. До села ще приблизно 20 хв. Дорога освітлювалась лише фарами мого авто, ліхтарів вже не було. За цим полем буде поворот праворуч і дорога на село. Час від часу сліпили очі фари далекого бачення зустрічних авто.  Це трохи дратувало, особливо тепер, коли очі звикали до темряви. 
Раптом різке світло ніби вибило з рівноваги і вкотре засліпило. Від злості я навіть посигналила і скерувала кермо ближче до обочини. Пригальмувала, протерла очі, глянула на годинник. 18.07. Трохи передихнувши та заспокоївшись, знову рушила. Так як більше зустрічних авто не було, увімкнула дальнє світло і продовжувала рух. 
Дивний звук насторожив. Прислухалась. Вимкнула музику. Так і є.  Якесь поцокуання в перемішку із скрепінням звучало десь з-під передніх коліс. От бракувало ще якоїсь поломки тут серед поля у святковий вечір. Але ще трохи залишилося. Головне доїхати до села, а далі розберемось. Я натисла на газ і стрілка спідометра перевалила за 100. Напрочуд тихо і безлюдно. Навіть якось незвично, вже хв 10 жодного авто назустріч, та й попутніх теж не було. Дорога всмоктувалась під колеса одноманітно і швидко. 
Проїхала поворот чи що?! Він вже давно мав би бути. Вирішила зупинитись та оглянути місцевість. Включила аварійку, з'їхала до обочини і зупинилась. Морозець щипав за носа. Холодно...
Нічого не розумію, поле, дорога...і темно. Що за чортівня? Глянула на небо. Жодної зірки не було видно, навіть місяць заховався. Певно, хмарно - думала я. Але реально ставало якось не по собі, навіть трохи страшно. Треба їхати далі - намагалась заспокоїти себе. 
Руки на кермо, повільно видихнула і вдихнула. Повернула ключ запалення, мотор запрацював. Фух..полегшено зітхнула, ну давай, ще трошки. 
Час минав, але декорації не змінювались. Паніка наростала. Я намагалась знайти логічне пояснення цій пустці, бо ж Святвечір, всі зараз вдома, вечеряють, чекають на перших колядників, а я застрягла на цій безкінечній дорозі, втомлена і вже не на жарт налякана. Якщо навіть не туди звернула, всеодно, вже мав би бути якийсь населений пункт...рано чи пізно. 
Треба зателефонувати мамі. Напевно, хвилюється, або ж попереджу, що затримаюсь. Тільки не за кермом. Зменшивши швидкість, знову зупиняюсь. Набираю номер мами, але гудків немає. Замість них якесь потріскування, схоже на те, яке було раніше з-під передніх коліс. Пробую ще раз. Десь за третім чи четвертим разом довгі гудки все ж лунають над вухом. Ура! Кілька секунд і чую мамине "ало", якесь обережне і наче перелякане.
- Ало, мам! Мам, чуєш? - я знову чую ледь тихе потріскування, ссилаючи це на поганий зв'язок. Все-таки серед поля сиджу. - Мам, я вже в дорозі, ніяк не доїду. Не хвилюйся, все ок!
- Хто це? - спершу стурбовано, а далі з нотками злості - ХТО ЦЕ, ПИТАЮ??
- Ало, мам! Це я! Я кажу, що їду вже, але.. - мене обривають на тому боці і короткі гудки вводять в ступор. 
Та що ж таке?! Дивлюсь на екран телефону, номер мамин. Пробую знову. Довгі гудки..
- Хто це? Навіщо ви... - і тихий плач мами...
- Мам, я заблукала - відчай і страх захопив зненацька - я не знаю, що робити...що відбувається?? Мам?
Короткі гудки привели до тями. Ненадовго. Страх мурахами повз по спині, в'їдався в шкіру. 
Я вийшла з авто і присіла на обочині. Затуливши долонями обличчя - розплакалась, як дитина, схлипуючи. Не знаю, скільки минуло часу, здається, втратила його відлік. Підвівшись на ноги, кілька раз зі злості пнула ногою в передні двері. Наче це могло щось змінити.
Страшні здогадки підкрадались у свідомість. Я що, померла?? Коли? Як? Кілька раз щипнула себе за щоку, за руку. Боляче!
Може, це сон? Я, певно, сплю...
Боліло і нило все тіло. Більше нікуди не їду. Чекатиму на світанок. Прямо тут серед поля чекатиму. Мусить же в кінці кінців минути ця ніч. Я знову сіла на водійське сидіння і міцно стисла кермо. Доречі, котра зараз година? Увімкнула телефон. На екрані висвітилось 18.07.
Щоо??? Але ж....цього не може бути...
18.07...
я таки заснула...
заснула за кермом??! Ті зустрічні фари авто, що засвітили очі, були останніми в моєму житті?? То світанок не настане? Для мене? Нервова посмішка стягнула обличчя. Але ж я говорила з мамою по телефону...Я хочу додому...

По той бік телефонної розмови плакала мама. Намагалась набрати нещодавно вхідний дзвінок, але щоразу видавало "ви набрали неіснуючий номер". Сьогодні, як і тоді, Святвечір. Минув рік після страшної аварії, і розум відмовлявся вірити, що телефонувала вона...