Храм

27

              Пройшло майже два роки з тієї самої пори як пригнічений обставинами Борис несподівано покинув місто й подався у невідомому напрямку. З його старих знайомих, за ним особливо ніхто не тужив, за винятком  командира. Люди трохи поплескали язиками, для годиться, та й забули, бо своє, як кажуть, завжди ближче до тіла. Але одного чудового ранку, він так само несподівано з’явився у місті як і зник. Тільки тепер, Кропива, весь світився зсередини від щастя, випромінював бурхливу, непосидючу енергію, а його блакитні очі сяяли щирою радістю, дивуючи оточуючих своїм позитивним настроєм.

         Першим ділом він завітав до свого колишнього бізнес-партнера і першого командира, що замінив йому батька, Івана Урядника, у компанії молодої вродливої жінки з лагідними очима, та сповістив розчуленого пенсіонера, що нарешті збудував храм, дорогою до якого йшов довгі роки.

         Він запросив командира на весілля, у якості батька жениха, та натякнув, що разом з дружиною невдовзі чекає поповнення. Його Даринка носила у себе під серцем двійнят, тому зволікати з весіллям не було сенсу. Виявилось, що після вимушеного погребіння та раптового занурення у ставок, всі хвороби Бориса дивним чином безслідно зникли.

          Командир надзвичайно зрадів появі свого вихованця, бо після продажу бізнесу вони ні разу не бачились з ним, а тільки, інколи, перемовлялись телефоном. Старий весь час скучав за Борисом і не знав куди себе подіти. Грошей у нього вистачило б на десять життів, але йому одному вони були не потрібні.

         Борис, після освідчення Дарині залишився у селі, та несподівано для себе розгорнув бурхливу діяльність.

         Познайомившись ближче з місцевими жителями, Кропива прийшов до висновку, що всі вони вельми освідченні люди багаті різноманітними талантами, які просто не знають як вийти зі скрутного становища в якому опинились.

         Коли землі дослідного господарства перевели з балансу академії наук на баланс новоутвореної громади, то автоматично припинилось фінансування з державного бюджету і селище, разом з мешканцями, залишили на призволяще. Так, у свій спосіб, чиновники помстились за небажання колишніх науковців розпродати можновладцям унікальні угіддя.

         Щовечора, в хатинці лісника, як і за часи академіка, почали збиратися люди. Днем, вони порались по господарству, а вечором, поспішали на чай до Бориса. Через місяць, у вітальні за столом, вже не вистачало місця для охочих приєднатись до спільних розмов і стіл вирішили нарешті винести на подвір’я, щоб не тіснитись у приміщені.

         Кого там тільки не було, крім відставних науковців, професорів та кандидатів, що поміняли інститутську кафедру на сапу та лопату. Був навіть один відомий художник і один композитор, які черпали своє творче натхнення від споглядання навколишніх красот. Сергій Федорович привів друзів, спеціалістів з рослинництва і лісового господарства. Відставний прикордонник, у чині полковника завжди приходив на зустріч з сусідом, професійним рибалкою.

        Домна завжди з’являлась на посиденьки з чоловіком, місцевим винахідником, який, як ніхто інший, розбирався у техніці та перетворив свою домівку на справжню лабораторію. У них навіть автомобіль їздив на звичайній воді, але вони приховували це від загалу, щоб вберегти свою родину від помсти нафтових монополістів. Дах їх будинку, з південної сторони, вкривали сонячні панелі, а поряд з криницею, працював невеликий вітрячок, що приводив у дію помпу, яка качала з криниці воду.

         Словом, спеціалістів високої кваліфікації, на один квадратний метр обійстя академіка, було море і, не дивно, що всі вони в один голос говорили про те, що щось треба робити, щоб селище знову ожило як колись. У кожного було своє чітке бачення стосовно відродження, але на все були потрібні кошти, яких у працівників розумової праці, як зазвичай, у найближчій перспективі не передбачалось.

         Одного разу, дослухавшись до розмов мешканців «Щастя», Кропива, несподівано зупинив їх дебати та, прокашлявшись для годиться, виступив перед ними з короткою промовою:

- Шановні! Прошу хвилиночку уваги! – гучно поплескав він у долоні піднявши руки високо над головою.

- Кілька років тому мені довелось побувати з візитом в Об’єднаних Арабських Еміратах і у Катарі. Так от, якихось п’ятдесят років назад там була суцільна пустеля, а їхні шейхи, що володіли десятком верблюдів, жили в обідраних шатрах. Тепер вони живуть майже у раю. Серед спекотної пустелі збудовані сучасні міста, де для розваги і відпочинку, під величезним куполом, вони можуть навіть покататись на лижах.

- Я людина у селищі нова і не маю такого досвіду як ви, у багатьох речах, а не тільки в сільському господарстві, тому вибачте, якщо скажу щось не так. У нас тут, слава богу, не пустеля, а чорноземи з чистою джерельною водою і благодатним кліматом. У вас дійсно чудове поселення, гарні освічені люди, та, кожен із вас, фахівець у своїй справі, то чому б вам, замість прожектів та порожніх балачок не зайнятись ділом, кожен тим, що вміє найкраще. Чим ми гірші за арабських шейхів!