У пошуках щастя

         Зібравши нехитрі пожитки, Борис склав все своє майно до багажника чорної «Хонди», сів за кермо автомобіля і, подався світ за очі, подалі від того місця де він зазнав горя.

- Від себе не втечеш, синку, але тобі потрібно розвіятись, - сказав йому командир на прощання.  – Час все лікує, повір мені. Помандруй трохи, подивись світ, але неодмінно завжди слухай свого серця, воно підкаже, що тобі робити далі. І не забувай старого,  хоч зрідка телефонуй, щоб я знав що з тобою все добре.

         Вони обнялись і Кропива удосвіта покинув місто плануючи їхати прямо по трасі доки вистачить сил, а потім зорієнтуватись за обставинами. Його чекала велика країна, невідомі пригоди та сила силенна вільного часу, яким він міг розпоряджатись за власним розсудом перший раз у своєму житті.

         Борис насолоджувався дорогою та краєвидами, що відкривались за вікном автомобіля, бо після тривалого перебування у могилі під землею, просто відчувати себе живим, то справжнє задоволення й не аби яка розкіш. Погожий ранок, та наповнене  сонцем весняне повітря давали йому надію, що не все так погано і треба жити далі. Тепер все навкруги, після трагічного поховання, для нього було інакшим, не таким як раніше, немов після багатьох років сліпоти він несподівано прозрів та почав бачити неймовірне різноманіття кольорів навколишнього світу. Він відчував себе невід’ємною частиною середовища, що його оточувало. Навіть власний автомобіль Кропива сприймав тепер не як бездушний механізм, а як продовження свого власного тіла.

         Все було наче добре, грошей у нього вдосталь, а вільного часу ще більше ніж грошей і ніяких тобі обов’язків.  Як кажуть, «живи та радій»! Тільки радості Борис не відчував. Сум оселився у його серці, та гриз потрохи зсередини.

         Раптом йому на очі потрапила блакитна табличка на узбіччі дороги де білими великими літерами було вибите слово «ШАСТЯ» і стрілочка вказівник під ним з зазначенням відстані до об’єкта – 10 км.

         Кропива включив правий поворот й загальмував біля знаку ледве не проскочивши з’їзд на бокову дорогу. Він глянув на спідометр та здивувався, бо від’їхав від міста лише на сімдесят кілометрів але не пам’ятав щоб йому колись зустрічалась на трасі така назва населеного пункту хоча цим місцем він проїжджав не один раз. Саме відчуття щастя Борису конче бракувало зараз, тому він і зупинився біля таблички, неабияк здивований таким збігом обставин. Це ж треба, ледве він від’їхав від кам’яних джунглів своїх сплюндрованих надій у пошуках втраченого щастя й на тобі, як на замовлення, до того щастя виявляється їхати якихось десять кілометрів.

         Думав Кропива не довго, бо звик приймати рішення миттєво, керуючись інстинктом виживання. Це почуття підвело його лише раз, коли він одружився з Ларисою, але тепер йому не було чого боятись. Те що він мав втратити, Борис вже втратив, тому вибираючи напрямок руху по другорядній ґрунтовій дорозі вкритій вибоїнами Кропива міг втратити лише автомобіль. В принципі, йому було все одно куди їхати, а тут така нагода трапилась, перевірити, що то за «щастя» ховається від нього поряд у лісі, за високими соснами, грабами та березами.

         Через десять метрів після повороту асфальт скінчився та почалась така собі кривенька дорога покрита баюрами повними води, місцями, абияк підсипана  щебнем що утрамбували колеса машин. Дорога тягнулась через темний ліс що складався з старих лапатих ялин, й по обидва боки добряче заросла густим чагарником. Де не де, на ній  виднілись клаптики асфальту, який поклали тут ще років п’ятдесят назад й він якимось дивом ще не розчинився у повітрі як решта зниклого покриття. Видно було що дорогою користуються рідко і до вказаного щастя буде не так легко добратись як здавалось одразу.

         Через пів кілометра повільної їзди, між ямами, ситуація змінилась. Дорога трохи вирівнялась, чагарник щез, і, очам Бориса по обидві сторони манівця відкрився чудовий краєвид. Могутні столітні дуби з розлогою кроною  стояли далеченько один від одного, а між ними стелився суцільний зелений килим залитих теплим сонячним світлом трав, про назву яких Кропива навіть не здогадувався. 

         Борис зупинив автомобіль та вийшов на свіже повітря. Останній ранок травня саме добігав кінця й соковита зелень, місцями вкрита росою, що виблискувала на сонці срібними краплями, ще не встигла потемніти та загрубіти. Вона не втратила своєї первинної свіжості і кликала до себе в обійми. Легенький вітерець колихав все це різнотрав’я розносячи навкруги стійкий запах лісу і багатоголосе щебетання пташок. Тут було гарно та затишно як у казці, тому Кропива забув на кілька хвилин про свої негаразди й розтягнувся на м’якій траві в повний зріст розкинувши широко руки, підставляючи ранішньому сонцю своє бліде обличчя. Він заплющив очі, слухаючи шепотіння дерев, та насолоджуючись несподіваним спокоєм, що охопив його  стомлену душу яка повільно набиралась сил у природи та матінки землі.

         Непосидюча сорока, що скакала з гілки на гілку найближчого дуба, здійняла ґвалт побачивши чужака на своїй території, і, почала відчайдушно стрекотати перелітаючи з дерева на дерево, розносячи лісом тривожну звістку про непроханого  гостя.