Він, є!

- Чому в пацієнтки відкриті очі? – спитав лікар, що зайшов до операційної. – Ви що, шановна, забули зробити їй укол?

- Ну що ви! Як можна! Укол я зробила! – обурилась медсестра вказуючи поглядом на порожню ампулу й використаний шприц.  – Але він на неї чомусь не діє.

- Так, так! – зробив висновок лікар. – Мабуть пацієнтка надто нервує. Введіть їй ще два кубики для надійності.

         Він підійшов до Даринки, заглянув у її очі, пощупав пульс.

 - Ви чуєте мене?

         Даринка ствердно кліпнула очима і тихо промовила:

- Так, чую!

- Он воно, що! Ви ще і говорити можете, - здивувався ескулап. – Тоді рахуйте в голос до десяти, але так, щоб я чув.

         Даринка почала рахувати. Один, два, три… Перед її очима все поплило. Мабуть  дався взнаки другий укол. Голос хірурга кудись віддалився, а потім перетворився на суцільний нерозбірливий гул, що ставав гучнішим кожної миті. У її голові  шуміло так ніби поряд працював потужний двигун реактивного літака, який набирав швидкість перед зльотом.  Шум все збільшувався, набирав силу та потужність, поки не заповнив собою весь оточуючий простір. Потім його звучання стало тоншим, як лезо бритви, поки не перетворилось на неймовірний писк, що тонкою голкою пройшов крізь вуха та проштрикнув  мозок розриваючи її голову на дрібні шматочки. Ця вібруюча, невидима струна, несподівано згорнулась у маленьку кульку і миттєво пройшовши через все тіло з величезною швидкістю вискочила через праву п’яту. Даринка відразу зрозуміла, що цією кулькою, була вона сама, бо опинившись під стелею, могла спостерігати за власним тілом, яке непритомне лежало внизу на кріслі, вдягнене у одну сорочку, з задертими догори ногами. Поряд з ним вовтузились переляканий лікар і медсестра в окулярах, але їй до них було байдуже, так само байдуже як і до власного тіла Вона подивилась на їх знервовані обличчя, закриті марлевими пов’язками, розвернулась в інший бік, та повільно поплила у повітрі кімнатою до вікна з відчиненою кватиркою.

         Опинившись на вулиці, Даринка зрозуміла, що її тут більше ніщо не тримає і вона може переміщатись куди захоче за своїм бажанням. Їй стало надзвичайно легко і радісно. Вона поплила повітрям далі, через сад лікарні, у бік річки поки не спинилась високо над лавкою, на якій сиділи парубок з дівчиною.

 - Бачиш, - пролунав десь зверху спокійний голос, - Я, є! Я, є! Ти можеш спостерігати за людьми. Вони тебе все одно не бачать і не чують. Ти тепер вільна! Я, є! Я, є! – звучало весь час у її голові, як луна у горах.

         Сама не знаючи чому, Даринка заплакала від полегшення й усвідомлення того, що він є, що він дійсно існує. Хто він, Даринка теж зрозуміла відразу. Потім вона піднялась вище і побачила багатьох людей, які збирались в загальну довгу чергу яка повільно пересувалась в одну сторону. Їх потік нагадував стрічку величезного конвейера,  що замість вантажів, переміщав на собі душі людей, які зависли між життям та смертю, а на другому його кінці стояло щось велике та жахливе з кривою клюкою в одній руці. Іншою рукою воно хапало з черги окремих людей і вони відразу помирали.

 - Я, тут! Я, тут! - тихо звучав у голові Даринки скрипучий голос істоти з клюкою. - Я завжди тут! Я завжди поряд! Я тут!

         Даринка помітила, що вона теж є частиною живого конвейера і не може з нього зійти, наближаючись з кожною хвилиною до того страшного місця, де загадкова фігура обирає собі наступну жертву. Втекти від неї було неможливо. Смерть, а це була саме вона, збирала свій врожай без всякого видимого ритму і послідовності. Вона точно знала, кого треба забрати зараз, а кого, поки що не чіпати, бо рано чи пізно, всі вони, все одно прийдуть до неї. Її кістлява рука працювала без спочинку і втоми, вихоплюючи з черги все нові й нові жертви. Інколи вона надовго зупинялась, але потім знову починала працювати в посиленому режимі, енергійно махаючи страшною клюкою загнутою на кінці, як у чабанів на пасовищі, змітаючи на своєму шляху цілі шеренги.

         Даринка завмерла в очікувані своєї долі. Велетенська кістлява рука пройшла поряд з нею обдавши її крижаним холодом, але Даринка не зраділа від того, що її пропустили далі. Раптово, вона усвідомила, що відбувається.

- Господи! – благала вона подумки.  - Якщо ти дійсно є, то не залишай мене тут! Віддай мене у руки кістлявої, або поверни в тіло, але не залишай між смертю та життям. Я потрібна своїй маленькій донечці. У неї нікого більше нема на всьому білому світі! Господи!

– Я, є! Я, є! – почулось у відповідь.

         Все закружляло у нестримному вихорі яким Даринку почало затягувати до його центру схожим на воронку. Почувся гучний хлопок і вона миттєво опинилась в операційній у своєму тілі, лежачи в кріслі, з широко розплющеними очима. Переляканий лікар давав їй ляпаси, але болі вона не відчувала.

- Слава богу! – вигукнув він, витираючи рукавом халату піт на лобі.