Лікарня

                                                                 18

         Лікувальні заклади у народі іноді на суржику називають «больницями», з основним наголосом саме на першому складі, мабуть  тому, що кожна людина яка потрапляє сюди не з доброї волі відчуває біль, якщо не фізичну, то душевну біль точно. Бо трапляється так,  що, замість того, щоб полегшати страждання пацієнта у лікарні, ці страждання збільшують і навіть позбавляють життя хворого, не спеціально, а так, з халатності чи байдужості. Тому, не дай вам Бог потрапити замість лікарні у «больницю»,  в руки ескулапа, давно черствого до людського болю, а ще гірше, якщо він свій диплом придбав за гроші, бо вчився, аби як, на трояки. Це то саме, що подорожувати  автобусом  яким керує підсліпуватий водій після відвідин генделика з дешевим алкоголем на розлив. Звичайно, їхати ви будете, деякий час, але добратись за призначенням вряд чи зможете.

         Так що, в «больницю», краще не потрапляти зовсім, без нагальної на то потреби, а якщо вже потрапили, то моліться Богу, щоб вас не залікували до смерті від неіснуючої хвороби.

         Стіни лікарняного коридору, пофарбованого до самої стелі товстим шаром темно-зеленої фарби, завжди виглядають похмуро. Особливо, якщо цей коридор без вікон та освітлений лампами денного світла які постійно мерехтять і гудуть як трансформатор. Сіра бетонна підлога, холодна навіть у літню спеку, робить цей коридор схожим на темний задушливий підвал. Здорова людина, яка потрапляє до нього випадково, підсвідомо прискорює крок, бажаючи найшвидше покинути це непривітне місце. Лишається загадкою, хто планував цей перехід та підбирав для його стін веселі кольори, призначені не тільки захищати штукатурку від пилюки, але й позитивно впливати на процес зцілення хворих. Можна тільки висловити припущення, що життя він точно не любив і робив все, щоб його поганий настрій передався кожному, хто тут пройде.

         Даринка йшла похмурим коридором ледве переставляючи ноги, як колись йшов Спаситель на Голгофу знемагаючи від тортур під тиском важкого хреста. Маленька, тендітна жіночка, що своїм зростом нагадувала підлітка, тремтіла від страху. Але боялась вона не коридору, а того, що чекало її попереду, на іншому його кінці. Холодні крапельки поту зрадливо стікали по її спині та зникали біля куприка під старим халатом. Кінчики тонких пальців на її дитячих руках заніміли. Нервова лихоманка смикала все її невеличке тіло від маківки голови й до самих п’ят.

        В повітрі відчувався запах ефіру, та ще якоїсь гидоти для дезінфекції. Від цього запаху Даринку нудило і їй хотілось нестримно плакати. До горла підступив гіркий ком. Задушливий коридор лякав своєю невідомістю.

         Нащо вона тут? Куди крокує? Скоріше б це все закінчилось! Дарині хотілось розвернутись та втекти, але куди втечеш від себе.

         Перевалюючись з боку на бік, як сита качка, поряд з Даринкою шкутильгала товста санітарка пенсійного віку, вдягнена у білий халат з великою масною плямою на грудях, що з’явилась у неї після обіду. Всю дорогу санітарка беззвучно ворушила губами, наповнюючи навколишній простір словами відомими їй одній, схожими на шипіння змії. Мабуть після тридцяти років роботи у жіночій гінекології санітарці було що розповісти людям, але зберігаючи лікарську таємницю, вона звикла довіряти свої думки тільки самій собі, тихо бурмочучи їх під ніс.

         Біля самих дверей, в операційну, санітарка злобно топнула об підлогу ногою, взуту в домашній капець, та, виголосила страшні прокльони адресовані невідомо кому. Роздивившись навколо та пересвідчившись, що її ніхто не бачить, вона швиденько відкинула носком капця тіло розчавленого таргана під довгу лавку для відвідувачів, яка самотньо примостилась біля стіни. Потім набрала код на ручці білих пластикових дверей і заштовхнула перелякану Даринку всередину.

- Заходь, раз вирішила! – зашипіла санітарка їй в спину бризкаючи від люті слиною.

         Даринка не могла опиратись санітарці втричі ширшої за неї і, сил опиратись, у неї зовсім не було. Вигляд гінекологічного крісла, та сріблястого стола на колесах з розкладеними на ньому блискучими інструментами паралізував її волю та змусив зупинитись. Те, на що вона наважилась зробити тут, в операційній, їй вже не здавалось правильним. Від передчуття зловісної процедури, яка мала відбутись з нею, за кілька хвилин, їй стало погано. Дарина відсахнулась назад, але вперлась спиною у зачинені двері. Відступати далі не було куди. Її серце ледве не вискочило з грудей від розпачу та жаху. Ще трохи і вона, як перелякане зайченя, що покинуло свій надійний сховок, почне бігати операційною шукаючи новий прихисток. В цей момент, вона хотіла безслідно зникнути, стати невидимою, перетворитись на маленьку дівчинку що згорнувшись калачиком лежить десь в тихому безпечному місці на м’якому дивані. Але замість дивана її чекало страшне крісло та холодний блискучий інструмент, що за мить, мав шматувати її тіло.

         Медсестра, з марлевою пов’язкою на обличчі, подивилась на неї вилинялими очима, що давно не бачили в пацієнтах живих людей, крізь скельця маленьких  окулярів у золотій оправі, й скомандувала голосом, який не терпить заперечень: