Раптова смерть

                                                          3

  Літо, того року, затягнулось надовго й непомітно перейшло в теплу та лагідну осінь з дрібними короткочасними дощами. Потім з’явились холодні тумани, й щільною ковдрою оповили втомлену спекою землю. Коли навколишня температура різко знизилась та, нарешті подув пронизливий крижаний вітер, то дерева, всі разом, одночасно, почали скидати пожовкле листя, немов згадавши, що незабаром зима. Настав справжній листопад.  Двірникам значно додалось роботи,  а люди, що звикли до тепла, терміново повитягали з шаф зимовий одяг.

         В один з таких осінніх прохолодних ранків, на дитячому майданчику, біля елітної багатоповерхівки, висока огрядна  жінка, в червоному в’язаному береті на голові, зосереджено та методично змітала  сухе опале листя, що натрусило з навколишніх дерев після перших заморозків, у великі брунатні купи. Вона була вдягнена у робочий жилет, помаранчевого кольору, накинутий поверх темної старої засмальцьованої куртки, яка ніколи не бачила пральної машини.  Обличчя  жінки розпашілось від роботи. Її  міцні руки, у звичному ритмі, вправлялись з довгим дерев’яним держаком, а думки, мандрували десь далеко-далеко...

         Під шурхотіння віника, на свіжому повітрі, їй гарно думалось про все на світі; про минуле життя, про вагітну доньку, про чоловіка п’яницю, про нові граблі та стару куртку, яку шкода було викидати. Ні, вона не жалкувала ні про що й зовсім не скаржилась на обставини, вона просто не знала іншого життя та навіть не уявляла собі, що може бути якось інакше. Більшість її знайомих жили  так само як і вона, тихо та одноманітно, від зарплати до зарплати, коптячи небо у звичайних побутових справах з примарною надією й сподіванням на кращу долю.

         Ось вже тридцять років, рано вранці, майже щодня, жінка з’являлась у подвір’ї  будинку, щоб виконати свої посадові обов’язки та прибрати територію, літом від сміття, а зимою від снігу, поки інші люди ще ніжились у м’якому ліжку. Вона звикла вставати до сходу сонця ще з тієї самої пори як перебралась до міста з села та влаштувалась на посаду двірника у ЖЕК. Для неї це була єдина можливість отримати житло й прописку у місті.

         Спочатку вона намагалась знайти кращу роботу, але відсутність освіти та квартирне питання звели її зусилля нанівець. А потім, якось непомітно, вона поступово втягнулась у процес і навіть почала отримувати відчутне задоволення від своєї роботи, яка перетворилась з остогидлого обов’язку на щоденний ритуал по очищенню довколишнього середовища від бруду.

         Тут було все просто та зрозуміло. Принаймні, у неї над головою весь день ніхто не стояв. Вона сама виходила вдосвіта, коли більшість людей ще додивлялись останній сон, та починала прибирати свою дільницю до тієї пори, поки не закінчить наводити ідеальний порядок, або поки їй не набридало махати віником й нагортати граблями на купи все, що псує навколишній вигляд. Через тридцять років вона могла побитись об заклад, що зможе виконати свою роботу з заплющеними очима. Кожна шпаринка на асфальті, кожне дерево й кожен маленький кущик у подвір’ї  були їй знайомі. А про пожильців й говорити нічого.

            Багато хто з них, на її пам’яті, народився та виріс у цьому дворі, багато хто з них покинув цей світ та помандрував у потойбіччя й вона прибирала за ними розкидані по дорозі квіти, останні живі квіти у їх житті, отримані ними під час сумної церемонії прощання та проводів у далеку путь.

           На її очах люди народжувались, росли та старішали. Мінялись марки автомобілів припаркованих біля під’їздів, падали старі дерева повалені вітром, а на їх місці виростали нові, тільки вона, за ці тридцять років, майже не змінилась. Хіба що трохи розтовстіла та на обличчі у неї з’явились дрібні зморшки. Але кожного ранку, її потужна фігура у червоному в’язаному береті на голові, з робочим інструментом в руках, височіла десь осторонь, закінчуючи свою роботу. Мешканці будинку так звикли до неї, що  навіть перестали помічати.

         За тридцять років вона стерла до ручки сотні віників, поламала не одні граблі, стоптала багато пар взуття, але червоний берет, на її голові, залишався незмінним, як символ непорушності порядку її існування, як вічна пам’ять про маму, що зв’язала його на щастя проводжаючи єдину дочку до міста.

         Сьогоднішній день був одним з багатьох днів, що вона вже прожила у своєму житті. Він був точною копією дня вчорашнього й позавчорашнього. Скоріше за все і день прийдешній буде схожий на них як дві краплі води. В цьому й була перевага її існування, у передбачуваності подій, та відсутності великих неприємностей. Жінка не любила змін, бо всякі зміни у її житті не додавали впевненості  та примушували її приймати самостійні рішення й брати на себе відповідальність, а цього вона боялась, мабуть, більш за все на світі. І цей день не віщував для неї нічого поганого до тої пори, поки вона не почула позаду себе жахливе звіряче виття.