Мешканці кладовища

                                                           1

  В один з похмурих днів квітня, опівдні, біля щойно викопаної могили на центральному міському кладовищі, стояли двоє чоловіків. Менший з них зростом, худорлявий, із  сивиною на скронях та в поважних літах,  був одягнений в коротку зелену куфайку накинуту поверх тонкого червоного светра під шию і чорну бейсболку на голові. Він сперся обома руками на держак лопати, та непорушно, мов сфінкс, мовчки спостерігав через скельця окулярів у тонкій золотій оправі за молодим дебелим хлопцем, що хаотичними рухами приводив свій забруднений одяг у пристойний вигляд.

Після кількох годин виснажливої праці молодик добряче спітнів та захекався, хоча був вдвічі більшим за свого літнього товариша. Ще якусь годину тому вони безперервно міняли один одного у ямі, кожні десять хвилин, щоб закінчити роботу до початку опадів і таки встигли. Їм вже не треба було поспішати, хоча небо, над їх головами, затягло важкими дощовими хмарами і перша весняна злива могла розпочатись щохвилини.

         Широкоплечий  парубок, із рясним ластовинням на обличчі, легко встромив гостру лопату у високу купу землі на всю довжину її металевої частини, почепив на неї куртку, кольору хакі, та заходився ретельно звільняти свій одяг від масних слідів глини що пристала до його новенької роби під час перебування у ямі. Земля у нього була скрізь, на голові, на шиї, за коміром розстібнутої сорочки, за пазухою й навіть на зубах, від чого він постійно плювався.

         Молодик саме нахилився до низу штанів, щоб відколупати від них товстий прошарок налиплого болота коли з подивом помітив, що одяг його старшого товариша був абсолютно чистим. Як той примудрився не забруднитись, копирсаючись у тісній могилі, лишалось для нього загадкою.  

- Олег Леонідович! - звернувся він до тендітного, сивоволосого чоловіка що стояв мовчки поряд з ним.

– Чому вас називають професором? За те що ви носите окуляри?                         

         Літній чоловік, замість відповіді, повільно вийняв з кишені маленький згорток, трьома пальцями дістав звідти пучку запашного тютюну та почав спокійно набивати ним свою прокурену люльку зроблену із кореня вишні. Нарешті, затиснувши люльку в зубах, він дістав чисту хустинку, протер скельця окулярів, почепив їх знову на перенісся й тільки тоді відповів запитанням на запитання дивлячись хлопцю прямо в очі.

- А хіба мало людей у нашому місті носять окуляри, юначе? То, за вашою логікою вони  теж мають бути професорами?

- Вибачте, щось не подумав – погодився молодик витираючи спітніле чоло тильною стороною руки, бо у свій перший робочий день примудрився стерти долоні на криваві мозолі.

 - Тоді чому? – не здавався він, роздивляючись шкіру на долонях, що покрилась пухирями і нестерпно пекла вогнем від кожного необережного дотику до неї.

- А тому, хлопче, що у мене немає таких мозолів як у тебе, – пожартував напарник смачно чиркаючи сірником, - і мій одяг, після роботи, завжди чистий.

         Молодик недовірливо глянув на свого товариша, який з серйозним виразом обличчя знущався з його негараздів зосереджено роздмухуючи люльку. Якби не клуби густого диму  то хлопець зміг би побачити як по доброму сміються очі напарника сховані за прозорим склом, але він не бачив їх і, тому, тільки стиснув плечима й безпорадно опустив руки.

- Не переймайтесь так, колего – награно офіційно звернувся до нього старший.

- Гарантую, що після тисячної ями, ви навчитесь вправлятись з лопатою не гірше за мене. У нашій справі, скажу вам чесно, головне обрати вірний ритм й звести зайві рухи, що збивають дихання людини, до мінімуму. Сила тут не потрібна, потрібен розум. Ви ж бачите, колего, я навіть не захекався.

– Та бачу, в тому то й справа – знітився молодик. Ви такий маленький, тендітний, а вправляєтесь наче екскаватор.

- Добре! – зглянувся на юнака Олег Леонідович пихкаючи люлькою. – Якщо тобі від цього стане легше, то я, хлопче, справді колись був професором.

- Професором чого? – витріщився на нього молодик забувши про свої мозолі.

- Професором філософії, – спокійно відповів напарник пускаючи в повітря густу хмару диму.

- Ви, філософ? – не повірив його словам парубок. – Чому ж ви тут?

- Я саме там, де й повинен бути справжній філософ – незворушно відповів професор. – Філософія – це любов до мудрості, а мудрість всього життя, як показала практика, зосереджена саме на кладовищі. То де, по твоєму, має бути справжній поціновувач мудрості?

- Отакої! – не вгамовувався молодик. – Якщо ви справді професор, то на доказ скажіть прямо зараз щось філософське, але так, щоб і я зрозумів.