Розділ 7

Шовкова завіса порталу затремтіла, викинувши гостей у новий світ. Повітря тут було дивовижним, наповненим ароматами, наче припорошена кориця змішувалася із запахом літнього дощу, що плавно переходив у свіжоскошену траву. Вони стояли біля підніжжя величезного водоспаду, який, здавалося, лився просто з неба, і саме там відбувалося щось неймовірне. Птахи, небесні створіння з довгими, переливчастими хвостами, на кінцях яких палахкотіли маленькі, сліпучі кулі — наче крихітні зірки, спіймані в тенета. Вони гасали над полем, і коли їхні кометоподібні хвости перетиналися, у повітря здіймалися снопи іскор, що осипалися вниз нешкідливим дощем із кришталевого світла. Ентін, маг, який за своє життя бачив чимало, ніколи ще не стикався з такими сховками. Зазвичай це були невеликі кімнати, щонайбільше скромні місця безпеки, але це… це був цілий світ.

— Ти це бачиш? — прошепотів він, не в змозі відвести погляд.

Кейрін, його супутниця, не слухала. Її увагу привернуло те, що виднілося в кінці стежки, яка вилася між дивними квітами, що стрекотіли й співали. Дім. Він не був високим, але химерним, наче не побудований, а вирощений. Його стіни з темного, майже чорного дерева були прикрашені вітражами. Та це не були звичайні зображення. Скло переливалося, і сюжети на ньому повільно рухалися: на одній гілці вітража повзла сапфірова ящірка, а на іншому — крихітний лицар із рубінової смальти бився з тінню.

— Ентіне, — Кейрін смикнула мага за рукав, її голос тремтів від нетерпіння. Її пальці вказали вперед, у кут саду, де росла невисока, але густа поросль стручків, які тріщали й стрекотіли, мов коники. — Ось він. Дивись.

Біля грядки зі стрекотливою квасолею, спираючись на заступ, стояв той, кого вони шукали. Невисокий, бородатий, у поношеній, але чистій сорочці. Він прополював бур’яни, які з тихим зітханням розчинялися в повітрі від його дотику, і наспівував просту, заколисливу мелодію. Це був Домовик. Але не вигнаний дух, не нещасний блукалець, а… господар. Сповнений спокою і глибокої впевненості.

Поруч стояло інше створіння, від якого по спині Ентіна пробіг холодок. Це був кіт. Чорний, як смола, розміром із великого собаку. Його шерсть поглинала світло, а очі палали двома живими вуглинками. Він щось розповідав низьким, буркотливим басом, і від його слів по шерсті пробігали іскорки. Домовик слухав, і час від часу його плечі тихо здригалися від беззвучного сміху.

— Овинник… — видихнув Ентін, на мить забувши про все. Дворовий дух, хранитель господарських будівель. Але тут, у цьому місці, він виглядав не слугою, а другом. Рівним.

Гілочка, з-за якої Кейрін спостерігала за приятелями, тріснула. Домовик обернувся, і його старий, мудрий погляд упав на двох завмерлих на краю його світу людей. На мить у його очах промайнув чистий, тваринний жах. Він просто кинув заступ. Залізо брязнуло об камінь, і цей звук оглушливо пролунав у дзвінкій тиші саду. Стрекотлива квасоля завмерла. А тоді Домовик, не сказавши ні слова, розвернувся і побіг до свого химерного дому. Його рухи були не по-старечому різкими й відчайдушними. Тієї ж миті Овинник, величезний кіт, заревів.

Його тіло, чорне, як безодня, здригнулося і втратило форму, перетворившись на клуби чорного диму, який на мить затримався у вигляді лютої котячої морди з палаючими очима, а потім ринув услід за Домовиком, вливаючись у щілини під будинком, мов вода в пісок.

Запала мертва тиша. Навіть птахи з вогненними хвостами змовкли і метнулися до лісу. Дивний сад, щойно сповнений життя, завмер, наче чекаючи вироку.

Кейрін кинулася до будиночка, де ховався Домовик із його другом. Ентін спробував зупинити її жестом, але вона не послухала, і він пішов слідом. Наблизившись до хатини, Ентін дістав із внутрішньої кишені куртки полотняний мішечок і приготувався до будь-якого розвитку подій. Кейрін підійшла до химерних віконець, які викликали в неї дитячий захват, адже вітражі на них були наче живі. Вітражні малюнки створив майстер із потужним магічним даром, адже такі роботи можна було побачити лише в домах дуже впливових чарівників. Намагаючись розгледіти обстановку всередині будинку, Кейрін помітила, як майнув темний силует. Ентін обстежував протилежний бік будинку, сподіваючись знайти відчинене вікно чи двері. Двері там були, але щойно Ентін потягнувся до дверної ручки, звідкись із-під землі виросли кучеряві ліани дикої червоної троянди і миттю заплели двері та підступи до них.

Вікна верхнього поверху розчахнулися, і на маленькому кованому балкончику з’явився розлючений Домовик.

— Негайно забирайтеся геть! — кричав він. — Геть, інакше пошкодуєте, і мені байдуже, що ти племінниця Гайліс! — різко кинув він у бік Кейрін.

— Та що ж це таке! — вигукнула Кейрін. — Якби тітонька бачила, як ти себе поводиш, вона точно була б тобою незадоволена! Вона заповіла свій дім мені, і тобі доведеться з цим змиритися, подобається це тобі чи ні! — твердо відповіла вона.

— НЕ СМІЙ ЗГАДУВАТИ ЇЇ ІМ’Я! — прогримів він, і його голос, зазвичай скрипучий, набрав сили грому. Повітря навколо них згустилося, заряджене тремтливою, невимовною міццю. — Ти нічого не розумієш! Нічого! Думаєш, вона залишила тобі просто дім? Старі стіни й запилену бібліотеку? Вона залишила тобі КЛЮЧ! І БОРГ! А ти що робиш? Ломишся сюди з першим-ліпшим фокусником, наче на ярмарок дивовиж прийшла!

Він люто тицьнув коротким пальцем у бік Ентіна, який завмер із полотняним мішечком у руці, розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю.

— Я… я просто хочу зрозуміти… — спробувала пом’якшити тон Кейрін, але було запізно.

— Зрозуміти? Ти дім рознесла, порядок порушила, а тепер белькочеш, не розуміючи, чому я тобі уроки практичної магії не викладаю? — Домовик говорив із гірким тріумфом. — А тепер… тепер ви залишитеся тут. Поки не зрозумієте, з чим граєтеся.

Він відступив із балкона, і віконниці з гуркотом зачинилися. Тієї ж миті світ здригнувся.

Грохот був оглушливим, він линув від водоспаду. Струмені рідкого срібла, що спадали з небес, почали танути на очах, розчиняючись у повітрі, наче міраж. Велетенська стіна води спотворилася, попливла і за кілька секунд зникла зовсім, залишивши по собі лише вологу, оголену скелю, порослу мохом.