Розділ 6

Тишу ранку порушив знайомий скрип мостини на верхньому поверсі. Кейрин, яка щойно прокинулася й закінчувала заплітати волосся, цього разу не злякалася.

— Доброго ранку! — гукнула вона в порожнечу твердим, але спокійним голосом, продовжуючи заколювати волосся. Скрип посилився, і вона вирішила піднятися. Кімната була, як і раніше, порожньою, чути лише щебет птахів, що долинав із подвір’я, та погойдування портьєри від привідкритого вікна.

— Ти, мабуть, знаєш, що я роздобула книгу й прочитала про шелестяг, — мовила вона. — Вони чудові, і я розумію, чому ти так дбайливо оберігаєш свій світ. Може, досить ховатися, і ми поговоримо?

Вона різко підняла звисаючу ковдру й зазирнула під ліжко, але там було порожньо.

— Ну чому він такий полохливий? — у серцях вигукнула Кейрин, опускаючись на ліжко.

Тутті, який до цього мовчки спостерігав із порога, раптом ожив. Він підбіг до великого дзеркала в різьбленій рамі, став на задні лапки й почав щось жваво жувати, погладжуючи пузико. Потім він показав лапкою на Кейрин, на свій живіт, а тоді — знову на дзеркало.

— Зачекай… Ти хочеш сказати, що він не полохливий… а голодний? Чи… що йому потрібне частування, щоб вийшов? Якась нісенітниця… — подумала вона, але продовжила спостерігати.

Тутті у відповідь лише енергійно закивав своєю кошлатою головою й знову погладив живіт, цього разу видавши жалібне бурчання.

— Гаразд, гаразд, я зрозуміла, — здалася Кейрин. — Давай перевіримо твою теорію.

Вона спустилася на кухню, а Тутті весело гасав позаду. Що взагалі їдять домовики? Згадавши рядки з книги про «крихти добрих вчинків», вона налила в глиняну миску свіжого молока, дістала шматок запашного вчорашнього хліба й поклала зверху крапельку меду — найпростіше й найщиріше частування, яке вона могла придумати.

— Ну що, — сказала вона, повернувшись до спальні й поставивши миску на підлогу перед дзеркалом. — Це тобі. На знак… ну, на знак перемир’я.

Повітря над ліжком сгустилося й затремтіло. З балдахіна, наче згусток найстарішого пилу й образи, сповзла тінь і набула форми. Перед нею стояв той самий домовий — невисокий, увесь у зморшках, із круглим носом-картоплиною й напрочуд яскравими блакитними очима, які палали зараз гнівом і обуренням.

— Я що, двірський кіт?! — проскрипів він, і його голос звучав, як скрип несмазаної вози. — Щоб мене з блюдця годувати?! Молоко! Хліб! Пхе!

Він із розмаху штовхнув миску ногою. Глиняна посудина з брязкотом покотилася по підлозі, залишаючи за собою молочну річку.

— Не порядок! Геть не порядок! — захрипів старий домовий, метушачись по кімнаті. — Гримить, як мідний таз! Магії в ній — з гульчин ніс! І книг своїх не має! Ганьба! Вой! Гайліс… ось вона вміла чаклувати, а ця тільки гримить і все псує!

Кейрин, приголомшена такою люттю, знайшла в собі сили видихнути:

— А… що вона вміла? Вона була такою ж травницею, як і я… — відступаючи назад, мовила дівчина, чекаючи нового спалаху гніву розлюченої істоти.

Домовий завмер, а тоді видав звук, схожий на тріск сухих гілок, що ламаються. Це був сміх, але злий і гіркий.

— Травницею? — він знову захихотів, тицяючи в неї кривим пальцем. — Травницею?! Та вона була Хранителькою долини! З Вінриком ради вела! А ця… ця племінниця навіть заслуг рідної крові не знає! Ганьба!! — продовжував бурмотіти домовий, відвернувшись від Кейрин.

Його лють, здавалося, досягла піку. Він схопив із тумбочки перший-ліпший предмет — товстезний фоліант у шкіряній палітурці — і жбурнув ним у Кейрин. Та інстинктивно відскочила, але книга, пролетівши повз, влучила просто в Тутті, що сидів на підлозі.

Той жалібно пискнув і, підстрибнувши, кулею вилетів із кімнати.

У тиші, що настала, було чути лише важке дихання домового. Він дивився на Кейрин, його блакитні очі раптом потьмяніли, наче він сам злякався власної люті. Потім він пирхнув, розвернувся і, не зробивши жодного кроку, просто розтанув у повітрі, мов імла.

Кейрин стояла, притулившись до одвірка, тремтячими руками намагаючись угамувати дрож у колінах. По щоці повільно скотилася зрадницька сльоза — не стільки від страху, скільки від приниження й безпорадності. Вона почувалася чужою у власному домі. А найгірше було усвідомлювати, що цей буркотун, можливо, правий. Якою ж вона була племінницею, якщо не знала найголовнішого про рідну тітку?!

Раптово пролунав гучний стукіт у двері. Кейрин ледь не здригнулася від несподіванки, але одразу відчула дивне полегшення. Хто б не прийшов — це було краще, ніж залишатися наодинці з гнітючим почуттям власної неспроможності.

Вона збігла сходами, дорогою витираючи зрадницьку сльозу зі щоки й намагаючись надати обличчю бодай якогось спокою. За дверима, судячи з тіні, що виднілася в вітражному склі, стояв один чоловік.

Розчахнувши двері, Кейрин побачила Ентина. Його звична безтурботна усмішка одразу змінилася виразом щирої стурбованості.

— Кейрин? Що сталося? — він ступив уперед, уважно вдивляючись у її заплакані очі. — Ти в порядку?

У цей момент із-під дивана в передпокої долинуло жалібне бурчання. Виринув кошлатий ніс Тутті. Побачивши Ентина, він не побіг до нього з типовою радістю, а лише сумно зітхнув і знову сховався.

— Тутті! — вигукнула Кейрин, на мить забувши про все, що сталося. Вона кинулася до дивана й на колінах зазирнула під нього. Маленька істота сиділа, забившись у найдальший кут, і терла лапкою місце, куди влучила книга. — Ох, мій бідолашний малюк, — мовила вона.

Ентин, не чекаючи запрошення, обережно увійшов і причинив за собою двері.

— Схоже, я прийшов вчасно, — тихо сказав він, опускаючись на одне коліно поруч із нею. Його голос був м’яким і без звичної іронії. — Давай по порядку. Спершу про нього, — він кивнув у бік Тутті. — Він поранений?

— Ні… Здається, ні, просто наляканий, — голос Кейрин затремтів. Вона простягла руку, і Тутті, після секундного вагання, повільно виповз і уткнувся мокрим носиком у її долоню. — Це… це все той старий домовий, він з’явився. І він… він мене чомусь ненавидить… Я лише хотіла почастувати його, а він розлютився. Мабуть, він дуже відданий їй, і моя присутність його гнітить.