Розділ 5

Тьмяне світло магічного кулі на столі освітлювало лише клаптик стільниці, заставленої кипами паперів. Фіґус, мружачись, вносив правки до каталогу новоприбулих сувоїв, бурмочучи собі під ніс про неграмотність сучасних писарів. У тиші бібліотеки його бурчання здавалося гучним. Саме в цей момент двері до його кабінету на першому поверсі скрипнули, відчинившись.

На порозі стояла його дружина Іліка в бездоганно чистому фартуху. У її руках димів невеликий горщик, від якого поширювався апетитний запах тушкованого м’яса й локшини.

— Знову сидиш у цій запиленій норі? — її голос, глухий і потужний, прокотився кабінетом. — Сонце сіло, нормальні сім’ї вечеряють удома, а ти тут зі своїми папірцями. Давай сюди, я тобі накрию на стіл.

Вона рішуче увійшла, відсунула стопку фоліантів і поставила перед ним горщик, а поруч із сумки дістала миску з акуратно нарізаною вареною морквою та качине м’ясо.

— Їж. Правильно. Без цього твого клятого печива. Від нього тільки боки ростуть.

Фіґус скривився, відсуваючи миску з морквою.

— Я не голодний, Іліко. І перестань говорити, наче я якийсь бочонок. У мене важлива робота!

— Важлива робота! — пирхнула вона, сідаючи на краєчок столу, який жалобно заскрипів. — Важлива робота — це в Ґромбуса! Його дружина щеголяє в новій сукні з перлами! А в мене чоловік вовняні книги з полиць переставляє. Я теж хочу оксамитовий диван у вітальню, а не ці дохлі стільці, що ти з підвалу витягнув! І щоб гості заздрили, а не жаліли!

— Знову починається! — верескнув Фіґус, скочивши. — Оксамитовий диван! Ти знаєш, скільки коштує справжній оксамит? Цілу полицю рідкісних манускриптів! Чи ти хочеш, щоб я продав «Фоліанти вогняних елементалів» заради твоєї примхи?

— А що в них доброго? Пил один! — Іліка теж підвелася, виблискуючи очима. — Подивися на нас, Фіґусе! Ми живемо, як якісь затворники!

Інші сім’ї по вечорах разом гуляють, а ми? Ти вічно тут, а я одна  із в’язанням вечорами! Може, досить уже ховатися від світу в своїх книжках? Я хочу приємну атмосферу в домі, хочу готувати смачну локшину для дорогих гостей, а не торби тобі тягати щодня!

— Я не ховаюся! Я зберігаю знання! Це набагато важливіше, ніж твої дурні дивани й заздрість до Ґромбуса, у якого голова порожня, і я, на відміну від нього, набагато більше заробляю. Я вмію економити!! І щоб ти знала, я терпіти не можу оксамит!

— Ах так?! Ну й сиди з своїми знаннями! Може, вони тебе зігріють, коли я до матері поїду в гори!

Сварка набирала обертів, як це бувало майже щовечора. Вони не помітили, як на темному даху бібліотеки, біля круглого вітражного вікна, безшумно приземлилася тінь.

Ентин, притулившись до прохолодної черепиці, терпляче чекав цього моменту. Щойно її гучний голос поповз униз сходами, сигналізуючи, що подружжя перемістилося до вестибюлю для продовження «сімейної драми», він узявся до справи.

Ловко підібравши відмичку, він за лічені секунди впорався з защіпкою вітража. Вікно відчинилися безшумно. Ще мить — і він був усередині, на другому поверсі, у повній темряві, порушуваній лише приглушеними раскатами сварки знизу. У нього було не більше десяти хвилин. Він мусив знайти ту саму книгу — «Нездешні й таємні, і як не загинути від лап невідомого».

Темрява на другому поверсі бібліотеки була майже абсолютною, ледь розсіюючись тьмяним світлом вуличних ліхтарів, що пробивалося крізь вітраж. Ентин завмер, даючи очам звикнути, і прислухався. Голоси долинали знизу, з вестибюля, гучні й повні взаємних докорів.

— …і я тобі кажу, цей жахливий зелений колір шпалер доводить мене до божевілля! — гримів голос Іліки. — Ми живемо не в болоті, зрештою!

— Це класичний колір мудрості! — верескливо парирував Фіґус. — А твій «персиковий» зробить нашу вітальню схожою на кондитерську крамницю для невибагливих ласунів!

Ентин усміхнувся про себе. Ідеальне прикриття. Він подумки подякував Іліці за її бездоганне почуття часу й темперамент.

Він знав, що кабінет Фіґуса — його святиня — знаходиться в дальньому кінці зали, за черговою арковими дверима.

Обережно ступаючи між високими стелажами, від яких пахло пилом і старим пергаментом, він рушив углиб. Його пальці ковзнули по корінцях книг — «Історія осінніх рівнодень», «Трактат про дрібних духів домашнього вогнища», «Основи ґеомантіЇ»… Шуканої назви не було.

Двері до кабінету виявилися, на його подив, незамкненими. Мабуть, Фіґус був настільки впевнений у неприступності бібліотеки й у тому, що ніхто не наважиться порушити його спокій, що не став утручатися замками.

Ентин зайшов усередину. Кімнатка була крихітною й заставленою книгами до стелі. Посередині стояв масивний стіл, завалений паперами, а за ним — єдине джерело світла в кімнаті: маленька лампа під зеленим абажуром, що відкидала химерні тіні. І тут його погляд упав на невелику книжкову шафку, вбудовану в стіну просто за столом. Вона була зачинена на невеликий, але міцний висячий замок.

«Ну звісно, — подумав Ентин усміхнувшись.

Знизу в цей час пристрасті накалилися до краю.

— І не смій говорити мені про свої книги! — кричала Іліка. — Я вимагаю ремонту! Хоч раз у житті ти мусиш подумати про мої почуття!

— Твої почуття! А хто думає про мій спокій?!!!

Ентин розумів, що часу лишилося обмаль. Він дістав із кишені набір тонких металевих відмичок.

Вставити одну з них у замкову щілину… Обережно намацати штифти… Його пальці, звичні до точних рухів під час створення ілюзій, працювали швидко й упевнено. Луннув тихий, але такий бажаний клац.

Він відчинив дверцята шафки. Усередині, на оксамитовій підкладці, лежало кілька потріпаних томів. І ось він — той самий том — «Нездешні й таємні, і як не загинути від лап невідомого», з вицвілим золотим тисненням на темно-коричневій палітурці.

У цей момент голоси знизу раптом наблизилися. Сварка, судячи з усього, переміщувалася назад до кабінету!

— Гаразд! Ходімо до кабінету, я покажу тобі ці зразки шпалер, я взяла їх із собою! — наполягала Іліка. — Може, там ти будеш мислити здраво!