Розділ 4

Ранок почався з рішучого жесту. Кейрин вийшла за хвіртку і, не вагаючись, висипала темно-сині, майже чорні ягоди від Мії в густі зарості лісової узлісся. Вони впали на землю беззвучно, наче поглинуті нею. Тутті, спостерігаючи з порога, схвально плеснув у долоні й прочихася, ніби позбуваючись нав’язливого запаху.

Повертаючись до будинку, Кейрин відчула полегшення. Тепер її думки були зайняті одним — знайти записи тітоньки. Її старовинні рецепти й трави були дуже важливими.

Пошуки привели її до маленької кімнатки, що слугувала кабінетом. На полицях, які пахли старою папіркою і воском, вона знайшла те, що шукала: стопку шкіряних блокнотів. Узявши найстаріший, із потрісканою палітуркою кольору лісової землі, Кейрин умостилася в кріслі біля ще холодного каміна. Тутті влаштувався в неї на колінах, згорнувшись теплим клубком.

Вона відкрила першу сторінку. Чорнила вицвіли, але почерк був той самий — витончений, який вона бачила в зеленому томі.

**

Давним-давно, коли ліси закривали сонце, а поля простягалися в безкрайні простори, старий чародій Вінрик був вигнаний зі свого села. Місцеві звинуватили його в страшних злодіяннях і хворобах, які він начебто наслав на добрих людей.

Розлючені селяни озброїлися смолоскипами й вилами, прийшли до його дому, виштовхали старого з лісової хатини й наказали забиратися геть, інакше він поплатиться життям.

Вінрик не мав змоги довести, що його ім’я чесне й зла людям він не чинив, а навпаки — кожен із тих, хто був у натовпі, так чи інакше звертався до нього по допомогу.

Та вирок було оголошено. Селяни закидали його дім смолоскипами, і той спалахнув, наче сірник. Старий, сидячи на вологій землі в одній довгій нічній сорочці, мимоволі заплакав. Усе, що він мав, — це його дім, кожен камінь, кожна гілочка були зроблені його власними руками. А тепер він, самотній і старий, був відправлений у вигнання.

Багато днів він блукав безкрайніми зачарованими лісами, шукаючи своє місце, аж поки не вийшов у зелену долину. Місячне світло заливало її сріблястими променями. Старий, стомлений довгою дорогою, присів на валун і дістав із поясної торбинки рештки засушеного хліба. Аж раптом…

Він почув гучний вовчий виття. Темні ліси славилися кровожерливими вовками — величезними й лютими, тож жителі сіл намагалися не ходити в ліс без потреби чи поодинці. Але там, де інші чули загрозу, він чув лише тугу…

Із тіней безшумно виступили вовчі духи — хранителі лісової магії. Їхні очі сяяли, мов зорі, а шерсть мерехтіла, наче виткана з туману й місячного світла. Вони оточили Вінрика, насторожено, але без злоби, лише мовчки вдивляючись у нього. Старий чarodій не злякався. У нього не було нічого, щоб запропонувати їм на знак поваги, крім сушеного хліба.

З легким уклоном він поклав його на м’який мох перед вожаком.

Вовки підійшли, оцінили дар, а тоді, наче погоджуючись, найбільший із них схилив голову, наблизившись до Вінрика. Його очі спалахнули золотим вогнем. Вовки обернулися й повільно відступили, розчиняючись у місячному світлі. На місці свого підношення чародій побачив насінину, створену з чистого золота. Вона сяяла й переливалася в місячному світлі, наче тисячі зірок.

Він обережно посадив паросток у серці галявини. До ранку там виросло могутнє дерево, чия кора блищала, мов сонячне світло, а листя тихо співало, дзвенячи, наче крихітні срібні дзвіночки. Це був знак: вовки прийняли Вінрика й дарували йому своє схвалення. Навколо Древа Душі, як назвав його Вінрик, виросло село Вольпдиль — притулок для тих, хто бачив магію в простих речах. Кажуть, Вінрик не покинув цей світ. Він став частиною дерева, його духом і голосом, щоб вічно нагадувати жителям: справжня магія — у злагоді з природою.

І донині, якщо в нічній тиші притулити вухо до стовбура золотого дерева, можна почути неквапливе биття серця — серця старого мага, що нарешті знайшов спокій.

Так було покладено початок тихій обителі для всіх, хто цього прагне. Вінрик, вигнаний тими, кого вважав друзями й товаришами, знайшов справжній дім. Він знав, що сила народжується не зі страху й вигнання, а з взаємної поваги та щедрості, навіть коли тобі нічим ділитися, крім останньої крихти хліба.

Відтоді Древо Душі стоїть на площі, нагадуючи кожному новому жителю просту істину: інколи треба втратити все, щоб знайти щось більше. А вовки, чиї нащадки й досі блукають у навколишніх лісах, стали не страшилкою для місцевих, а хранителями спокою Вольпдиля, стежачи, щоб дух милосердя й чистоти серця ніколи не був порушений.

**

Раптом на краю сторінки Кейрин помітила ледь видимий значок — маленький контур вовчої голови. Вона провела по ньому пальцем, і в ту ж мить із верхнього поверху долинув глухий удар, наче щось важке впало на підлогу.

Тутті здригнувся і сховав мордочку в складках її сукні.

— Тихо, — прошепотіла Кейрин, прислухаючись. — Схоже, наш невидимий сусід знову виходить на зв’язок.

Вона обережно підвелася, залишивши щоденник на кріслі, і взяла з каміна важку мідну свічку. Сходи скрипіли під її кроками. Увійшовши до спальні, вона завмерла: біля дальньої стіни, під вікном, лежав на боці старий фоліант у шкіряній палітурці. А поруч із ним, повільно танучи, мов імла, стояв невисокий старий домовий ельф із сивою бородою до підлоги й великими, сяючими, мов у сови, очима. Він був напівпрозорим, і крізь нього проглядала візерунчаста стіна.

— Хазяйка Гайліс… ніколи б не кинула книгу на підлогу, — проскрипів він, дивлячись на Кейрин із суворим бурчанням. — Незграбна дівчина… Усе перемацає, усе переставить, ніякого порядку!

— Зачекайте! — вигукнула Кейрин, кидаючись уперед. Але було запізно. Старичок-домовий пирхнув, розвернувся і… ступив просто у велике дзеркало в різьбленій рамі. Його відображення на мить затрималося, насмішкувато підморгнуло, а потім розтануло, наче його й не було.