Розділ 3

Базарна площа Вольпдиля виявилася саме такою, якою Кейрин уявляла її у своїх найяскравіших мріях: гамірною, барвистою і запашною,  справжній ярмарок.
Повітря дзвеніло від гудіння голосів, мукання худоби та веселих наспівів вуличних музикантів. Кейрин, звикла до скромних міських торжищ, почувалася так, наче потрапила в інший світ.

Тутті, висунувшись із сумки, водив носом з одного боку в інший, і його великі круглі очі, здавалося, ось-ось вискочать від подиву.
Повз пронесли клітку з переливчастими перламутровими шептунами — птахами, що не вміли співати, але шипіли, наче гуси. На сусідньому прилавку в великих скляних банках гуділи пухнасті хробачки-світлячки, яких місцеві використовували як живі нічники.

Особливо Тутті завмер, задивившись на лоток зі солодощами, де височіли піраміди із зацукрованих місячних коренів, що м’яко сяяли ніжно-блакитним світлом, і липких медових грудок, навколо яких гуділи рої бджіл, наче маленькі хмарки.

Та найбільше Кейрин вразив відділ із рослинами. Один торговець, із обличчям кольору темної засмаги та сережкою у вигляді кільця в вусі, хвалився дивовижами: сонною полином, чиї бутони повільно розкривалися й закривалися, наче дихаючи; вогняними мохами, що тліли в глиняних горщиках; і співучим плющем, що в’юнився.

Кейрин, приголомшена цим розмаїттям, нарешті зібралася з думками й почала закупи. Вона купила скибку запашного темного хліба, круг воскового сиру, що пахнув луговими травами, і зв’язку свіжих місцевих овочів.

Саме в той момент, коли вона розплачувалася за квасолю, до неї долинув вибух сміху. Вона озирнулася.

Неподалік, у тіні величезного Дерева Вінрика, стояла невеличка група молодих людей. У центрі уваги був високий хлопець із розкуйовдженим каштановим волоссям і живими, веселими очима. Він щось жваво розповідав, розмахуючи руками, і раптом — із його пальців вирвався фонтан іскор, які не згасли, а склалися в мерехтливу, ефемерну пташку. Пташка, сяючи, пролетіла над головами глядачів, обсипавши їх кількома райдужними бризками, і розтанула в повітрі. Друзі ахнули й зааплодували.

Кейрин із подивом і захватом дивилася на це далеке дійство.

— Це Ентин, — гучно мовила продавчиня квасолі, звертаючись до Кейрин.

Він ловив погляди захоплених глядачів, і його усмішка була такою ж яскравою, як його маленькі дива. Його погляд ковзнув по натовпу і… зупинився на Кейрин. Вона завмерла, зачарована видовищем, із мішечком квасолі в одній руці, забувши про існування решти світу. Вона навіть не помітила, як Тутті, приваблений іскрами, висунувся з сумки по пояс.

Ентин, помітивши її щирий, неприхований захват, м’яко відокремився від групи й попрямував до неї.

— Нове обличчя у Вольпдилі завжди тішить око, — сказав він, зупиняючись на шанобливій відстані. Його голос був теплим і дружелюбним. — Мене звати Ентин.

Він розкрив долоню, і над нею на мить зависло, мерехтячи, крихітне сузір’я, перш ніж розтанути в повітрі.

— Кейрин, — видихнула вона, відчуваючи, як жар заливає щоки. — Я… я лише вчора приїхала.

— У дім старенької Гайліс, знаю, — кивнув він. — Ласкаво просимо. Долина стає світлішою з такими сусідами. — Його очі сміялися. Він явно бачив її збентеження і, здається, вважав це кумедним. — Якщо хочеш, я можу ввечері показати тобі наші гарні місця.

Пропозиція пролунала так невимушено й завзято, що в Кейрин на мить перехопило подих. Думка про таку прогулянку була неймовірно спокусливою. Але одразу ж у пам’яті спливли порожні сторінки книги, загублені ключі та наполегливий стукіт Мії у двері. Її новий дім був сповнений загадок, які вимагали уваги. До того ж, ця раптова сміливість із боку незнайомця бентежила.

— Це… це дуже люб’язно, — промовила вона, опустивши очі й міцніше стиснувши ручку сумки. Тутті, відчувши її хвилювання, сховався всередину. — Але мені справді час. Дім… він у повному безладі. І ще стільки справ.

Ентин не наполягав. Він лише злегка схилив голову, і в кутиках його очей заграли веселі зморшки.

— Розумію. Господині нового старовинного дому завжди є чим зайнятися. Але пропозиція залишається в силі. Якщо передумаєш, буду радий твоїй компанії.

— Дякую, — кивнула Кейрин і, розвернувшись, майже побігла геть, відчуваючи його погляд на своїй спині.

Серце її калатало десь у горлі. Від збентеження, від досади на власну нерішучість і від дивного, щемливого відчуття, що ця зустріч могла б стати початком чогось прекрасного. Але зараз їй треба було розгадувати таємниці своєї спадщини. Вона пришвидшила крок, тримаючись за сумку, в якій безтурботно посапував Тутті, стомлений яскравими враженнями.