Розділ 2

Перші промені ранку розбудили Кейрин раніше за півнів. Вона лежала, загорнута в плед, і слухала, як незнайомий дім поскрипує старими мостинами, звикаючи до нових мешканців. У повітрі гойдався солодкуватий запах диму від учорашнього каміна. Тутті солодко посапував, уткнувшись холодним носом їй у шию.

Раптом він здригнувся уві сні, замугикав і, похитнувшись, сонно скотився з її грудей просто на підлогу. Від несподіванки він скочив на всі чотири лапки, озираючись із виглядом, наче саме так і планував прокинутися. Кейрин розсміялася.

— Ну що, буркотуне, починаємо новий день? — прошепотіла вона, потягуючись. — Сьогодні нам потрібні книги. Особливо одна…

Вона підійшла до книжкової полиці, на яку вчора вказував примарний силует. Її погляд одразу впав на нього — невеликий томик у потертом зеленому палітурці, без жодних написів на корінці. Він здавався старшим і скромнішим за інших, але від нього віяло тихим, але впевненим теплом. Серце Кейрин підказало — це те, що треба.

Обережно струснувши пил, вона відкрила книгу. На першій сторінці витонченим, спрямованим угору почерком було виведено:

«Для люблячого серця, що знайде шлях до мого дому. І для руки, що не побоїться прийняти його спадщину».

Під написом лежав засушений квітка — така ж срібляста, як ті, що цвіли на Дереві Вінрика.

У цей момент знадвору долинув наполегливий стукіт у двері. Тутті насторожився і сховався за її ногами.

— Кейрин, люба! Це ваша сусідка, Мія! — пролунав солодкий голос. — Принесла вам свіжих ягід на сніданок! Відчиняйте, побалакаємо!

Кейрин глянула на книгу в руках, потім на двері. Стукіт не припинявся.

Зібравшись із духом, Кейрин відчинила двері. На порозі стояла усміхнена Мія, тримаючи в руках невеликий плетений кошик, повний темно-синіх, майже чорних ягід. Її очі, швидкі й допитливі, одразу зазирнули за спину Кейрин, намагаючись оцінити обстановку в будинку.

— Яка люб’язність з вашого боку… — обережно мовила Кейрин, відчуваючи, як по спині пробігають мурашки від цієї награної солодкавості. — Але ви не мусили турбуватися.

— Дрібниці, люба! Новим сусідам завжди треба допомагати! — Мія ступила крок уперед, явно збираючись увійти, але Кейрин інстинктивно залишилася в дверному отворі. — Ну що, запросиш сусідку на чайок? Побачимо, як ти тут облаштувалася!

— Дякую, але зараз дуже незручний час, — ввічливо, але твердо відповіла Кейрин. — Я саме в розпалі прибирання, всюди пил і безлад.

Обличчя Мії на мить здригнулося, але солодка усмішка швидко повернулася.

— Ну, тоді хоч ягідки візьми! Сама збирала, найстигліші! — Вона так наполегливо сунула кошик Кейрин, що та, аби уникнути незручності, змушена була його взяти. — Подякуєш потім!

Не чекаючи відповіді, Мія розвернулася й заспішила до себе, кинувши на прощання: — Заходь, якщо що! Я завжди рада побалакати!

Кейрин зачинила двері, притулилася до них спиною і з полегшенням зітхнула. Вона глянула на гарні темні ягоди в кошику. Від них линув густий, насичений солодкий аромат. Тутті, сидячи на підвіконні, люто замахав лапками, видаючи тривожні клацаючі звуки. Він тикав пальцем у ягоди, а потім притискав лапки до живота, корчачи страдницьку гримасу.

— Не хвилюйся так, — усміхнулася Кейрин, — ти просто ревнуєш до чужих гостинців. Виглядають цілком апетитно.

Попри внутрішній голос, що шепотів про обережність, вона, відчуваючи перевагу над забобонним домовичком, узяла кілька ягід і з’їла. На смак вони були нудотно-солодкими, з гіркуватим присмаком.

Тутті видав пронизливий писк і сховався під крісло, наче чекав катастрофи. Але нічого не сталося. Ну, майже.

Вирішивши перевірити свою здогадку, Кейрин із новим інтересом повернулася до зеленого томика. Вона знову сіла на підлогу, обережно розкрила книгу на першій сторінці, де ще годину тому бачила звернення тітоньки, і завмерла, кліпнувши від подиву.

Сторінка була абсолютно порожня.

— Як так?.. — прошепотіла вона, проводячи пальцем по шорсткому пергаменту. — Я ж… я точно пам’ятаю. Тут були слова. «Для люблячого серця…»

Вона гарячково перегорнула кілька сторінок. Порожні. Ще — теж порожні. Серце її закалатало тривожно. Вона міцно заплющила очі, намагаючись пригадати кожну рисочку в почерку тітоньки, кожну завитушку. Вони були такими чіткими! Це неможливо було вигадати чи забути.

Вона глянула на Тутті, який дивився на неї з-під крісла з німим запитанням.

— Ти ж бачив? — майже благально запитала вона. — Ти ж бачив, що в книзі щось було?

У відповідь домовичок лише сумно похилив вуса. І в цей момент залізна кружка, яку вона поставила на підлогу, з гуркотом перекинулася сама по собі, наче її штовхнула невидима рука.

З досадою Кейрин залишила злощасну книгу на столі й почала бурчати, витираючи розлитий чай.

— Ну ось, чудово! Просто прекрасно! Чудовий початок дня…

Тутті, побачивши її обурення, виліз з-під крісла і, наслідуючи її, схопив край ганчірки. Він почав завзято терти підлогу, при цьому комічно кривляючись і підстрибуючи. Його старання виглядали настільки безглуздо й зворушливо, що Кейрин мимоволі всміхнулася крізь роздратування.

Коли лад було наведено, у шлунку зрадливо забурчало.

— Гаразд, хоч їжі треба купити, — зітхнула вона, оглядаючи порожні полиці комори. — Підемо на базар.

Вона звичним жестом потягнулася до гачка біля дверей, де вчора вішала ключі. Гачок був порожній.

— Дивно… — пробурмотіла вона.

Почалися пошуки. Вона обшукала всі кишені сукні, перевернула сумку, зазирнула на камінну полицю, під стіл. Нічого. Ключі, ціла зв’язка, безслідно зникли. Година напружених пошуків по всьому будинку не дала результату.

— Та як так?! — у відчаї вигукнула вона, опускаючись на стілець. — Вони не могли просто випаруватися!

Тутті розгублено почухав за вухом. Він теж бачив, як вона вішала ключі на місце.

Зрештою довелося залишити дім незамкненим. Вийшовши за хвіртку, Кейрин із тривогою озирнулася на свій новий, такий беззахисний на вигляд будинок. Відчуття було огидним — наче вона порушила якесь важливе правило, залишивши його вразливим.