Пролог

Не все, що здається бур’яном, позбавлене мети — кожен має свій шлях до цвітіння.

Пролог

Це був теплий осінній день — ідеальний, аби почати життя з чистого аркуша. Листя на деревах грало дивовижним градієнтом: від яскраво-жовтого до блідо-бордового. Повітря, хоч і осіннє, ще зберігало відлуння літа, а дикі хризантеми, що росли обабіч старої дороги, навіювали приємні спогади про дім.

Вперше юна Кейрін вирушила так далеко від рідних місць. Віз скрипів, ніби скаржився на кожен камінь, що траплявся на шляху, а в її руці тремтіло лист. З її поясної торбинки час від часу чулося копирсання — це був Тутті, її друг, рідкісний магічний звірятко, схожий на кудлату кульку. Вона придбала його на ярмарку у мандрівного торговця, який щороку привозив до міста дивовижних істот з різних куточків світу.

Ці створіння були охоронцями домівок і речей — норовливі, але ніколи не давали занудьгувати. Коли копирсання стало нестерпним, Кейрін відкрила торбинку — з неї виглядали великі круглі очі, а рожевий носик раз у раз намагався вловити запахи довкола. — Перестань бешкетувати, — прошепотіла вона, — інакше доведеться закрити тебе в торбі до прибуття. Вона торкнулася його носа пальцем і засміялася. У відповідь почула лише обурене буркотіння.

Тутті сердито потер носа пухнастою лапкою і замовк, спостерігаючи за околицями. Ах так, лист… Він прийшов від її покійної тітоньки Ґайліс, яка заповіла свій дім племінниці — у чарівному селищі в зеленій долині, що зветься Вольпділь.

Для Кейрін це був не просто дім — це було місце тепла і солодкої ностальгії. Вольпділь — мальовниче поселення в долині Понбельтон, з безкрайніми зеленими луками, лісами, засніженими горами, вузькими мощеними вуличками та милими будиночками з різнокольоровими черепичними дахами. Тут панував спокій, що пронизував кожну мить.

Особливо вражала площа старого Вінріка з величезним деревом, чий стовбур і листя сяяли золотом, а цвіт був сріблястим. Це дерево зустрічало мандрівників ще на підступах до селища.

Колесо воза з гуркотом в’їхало в глибоку колію. Старий візник обернувся й гукнув: — Прибули!

Серце Кейрін забилося швидше. Перед нею стояв той самий дім — з дахом, порослим мохом, майже схований у буйному цвітінні давно не підстриженого клематису. Хоч дім і потребував догляду, він виглядав рідним і таким, що чекає.

Тутті висунув мордочку з торбинки й одразу чхнув, вловивши незвичні для себе аромати квітів, після чого з несподіванки знову сховався. «Якщо в цього місця є серце — воно б’ється тут», — подумала Кейрін. І їй шалено захотілося торкнутися його, наче потиснути руку новому життю, уклавши негласну угоду.