Дорога до татка

Цього разу, ми приїхали до батька рано вранці. І це було вперше коли мама не стала зупинятися біля стареньких, які продавали квіти. Зазвичай вона брала в них великий букет польових. Якось я спитав, чому мама не купує троянди, вони ж гарніші. На що отримав відповідь:"Троянди то для коханих жінок, а чоловікам вони не пасують."
Минувши ворота ми пішли по широкій алеї. Це була стара частина цвинтаря, тому тут не було свіжих могил. Всі нові всипані квітами, а на старих лише де інде. Ще на них є табличка з датою коли народився і коли помер той хто лежить під нею. Інколи зустрічаються дуже красиві пам'ятники. Найбільше мене вразив солдат з гранатою в руці, зроблений із темного каменю. Дата його смерті стояла 1943 рік. Мама розповіла, що він, як і мій батько, загинув захищаючи батьківщину. Тільки тоді на нас напали німці, а зараз росіяни.
Мама йшла мовчки тримаючи мене за руку. Я бачив, що вона дуже засмучена, тому також нічого не говорив. Щоб хоч якось пришвидшити час, я читав дати на могилах, намагаючись знайти найстарішу поховану людину й так захопився цією справою, що не помітив як ми повернули. Чім більше ми віддалялися від центральної алеї, тим кладовище ставало яскравішим, від живих квітів та штучних вінків. А за декілька метрів взагалі, заграло жовто блакитними фарбами. Скільки я міг бачити, завдяки своєму невеликому зросту, все було в наших прапорах. В цій частині ховали воїнів.
Випустивши мамину руку я побіг до тата. Хоча, на перший погляд, всі могили здавались однакові, і легко було загубитися, та я не хвилювався, бо добре вивчив дорогу. Батька не стало близько місяця назад і перший тиждень ми з мамою кожного дня приїздили сюди, а згодом трішки рідше. Я не схибив і за мить побачив очі батька, які дивилися на мене з фотографії яка була прикріплена на хресті. На ній він був дуже гарний, у військовій формі та з посмішкою на обличчі. Його зовнішність була трохи незвична для мене. До війни тато завжди голився, а тут в нього була, хоч і не велика, але борода. А ось зачіска навпаки, по боках і с заду було вибрите, а волосся було тільки зверху. Зато очі залишилися такими ж незмінно добрими.
- Привіт татко. - Мама завжди розмовляла з ним, ніби він і не помирав, тому і я наслідував її.- Ми знову прийшли до тебе. Сподіваюсь ти не дуже тут сумував без нас. В нас все добре. Хоча ні, не все. Але нехай краще мама тобі розповість, бо я не зовсім все розумію.
Сьогодні мама не була багатослівна. Привітавшись з батьком, вона мовчки поправила вінки й прибрала засохлі квіти. Але протираючи скло на фотографії її ніби прорвало. Вона почала ридати.
- Як ти міг покинути мене залишивши з такою проблемою. Ти зовсім не думав про нас.

Я не очікував від мами, що вона буде кричати, а тим паче лаятись на батька, тому злякався й стояв мовчки, боячись поворушитись. Зазвичай мама зверталась до нього дуже ласкавим і тихим голосом, майже шепотіла, а тут таке.
- Ти пішов на цю кляту війну, не питавши нікого, вчиняючи як егоїст. А я була проти. І діти були проти. Їм потрібен живий батько.
Я ще не бачив маму такою злою. Не розумію, в чому винен батько, він же хотів захистити нашу країну. І на сам перед, нашу родину. Він так казав. Ще він казав, що ми, Українці, гуртом швиденько виженемо ворога і знов повернемось до щасливого життя. Так, він помилився і в нас відтепер не може бути щасливого життя.
- Сам пішов, а тепер хочеш і сина нашого забрати. Не смій.
Мама задихалась від злоби та сліз. Це вона, мабуть, про мене казала. Звинувачує батька, ніби він мене хоче забрати на той світ, але це не так. Це хвороба у всьому винна.
Перший раз про те що зі мною щось не так, мої батьки заговорили саме перед початком великої війни. Великої, бо мала в нас вже була, хоча наша родина її ніяк не відчувала. Приводом піти до лікарні, стали, те, що я декілька разів втрачав свідомість. Я, звичайно, цього і не пам'ятаю, але з маминих слів, так і було. Цілий день ми бігали по лікарні із кабінету в кабінет, де в мене по декілька разів брали кров с пальця й один раз с вени, світили ліхтариком в очі, били гумовим молотком по кінцівках, підключали якісь дроти. На останок просвічували мозок і це було найприємніше за день. Мене поклали на спеціальне ліжко і я повільно почав заїжджати в якусь машину, що дуже нагадувала капсулу космічного корабля. В ту мить я й уявляв себе астронавтом, якого чекає далека подорож до зірок.
Чи то апарат так на мене діяв, чи я змучився за цілий день, бо заснув прямо в середні. Прокинувся я вже в іншому кабінеті у татка на руках. Лікар розповідав про якогось рака, а батьки слухали його з переляканими обличчями. Особливо злякалась мама, по ній це було помітніше. Такий страх в її очах я побачив вперше. Вдруге було коли їй зателефонували та повідомили про смерть чоловіка. Я с просонню не дуже прислухався, хоча вигляд батьків мене і мав насторожити.
Наступний тиждень зі мною поводились як з царем. Мама купляла і готувала всілякі смаколики. Тато весь вільний час грав зі мною. Ніхто не забороняв мені ані комп'ютерні ігри, ані мультфільми. Про мою хворобу нічого не казали, а я і не питав. Якщо нічого не болить, а всі вважають мене хворим і виконують будь-які забаганки, то я не проти хворіти.
Потім почалася війна. Батько не роздумуючи, в перший же день, вступив до лав збройних сил України. Ходячі з дому він посадив мене в крісло, а сам опустився на коліна переді мною.

- Синку. Я знаю, що, як батько, насамперед повинен дбати про мою родину. А найбільше про тебе. Та саме зараз, маю захистити вас від клятих росіян. В нас ще є час подолати твою хворобу. В тебе початкова стадія і вона швидко не прогресує. Ми швиденько, за два тижні, максимум за місяць виженемо ворога і я повернусь.
Хоч росіян і не вигнали, та Батько повернувся за місяць, але вже неживий. Ще через місяць лікар сказав, що пухлина в моїй голові, попри лікування, збільшилась до такого розміру, при якому оперувати її дуже небезпечно і не один хірург не візьметься за це. Ні кому не подобається коли помирають на операційному столі. Особливо діти.
В кабінеті та дорогою додому мама намагалась подавала знаку, що сталося щось погане. Вона, навіть, запитала мене чи не хочу я морозива, коли ми проходили поруч з кіоском, який ряснів наліпками з різноманіттям ласощів. Я звісно не відмовився. Ми сіли на лавку в парку і поки я насолоджувався десертом, мама не вимовила жодного слова. Це було вперше, коли вона не слідкувала за тим, чи не завеликі шматки я відкушую. Вона дивилась кудись вдалину, а її морозиво, яке не було навіть скуштованим, просто тануло. Доївши своє, я витріщився на мамине. Воно мені здавалось смачнішим, ніж те що я тільки-но проковтнув. Розтанувши зверху, морозиво стікало молочними струмками до маминої руки. Побачивши мій погляд мама простягнула десерт мені.
На лавці в парку, я ще не до кінця зрозумів наскільки мої справи кепські. В мене, все також, нічого не боліло, я з'їв два смачнющих морозива, то чи міг я сприймати уривки фраз, із розмови дорослих, якоюсь проблемою.
Прийшовши додому мама дозволила мені робити що я схочу, а сама закрилася в ванній. Стоячі за дверима я чув як вона плаче. Так відбувалось дуже часто, після того, як батько загинув. Мені було дуже шкода матусю, та я знав, що вона невдовзі вийде і все буде як завжди. Та на цей раз я помилився. Мама плакала у ванній, потім в кухні, розмовляючи телефоном. Хоч це й негарно, але я сховавшись за рогом, підслухав. Вона розмовляла з бабусею. З моєю бабусею, а для мами вона була мамою. Плачучі в трубку, мама казала, що все марно і він помре. Він це, мабуть, я. Вони говорили про мене і мою хворобу.
- Вибач мені. Вибач. Я наговорила дурні. - Мама впала на коліна перед могилою, а руками обійняла хрест.- Звичайно ти не винний що так сталось. Пробач. Я тебе дуже кохаю. Ми всі тебе дуже кохаємо.
Я був впевнений, татко на неї не сердиться. Він, в нас, дуже добрий. За життя батько ніколи не ображався на маму, навіть якщо вона лаялась на нього. Ні це не було часто, всього декілька разів. Казав що її вкусив якийсь ґедзь. А хто то був я не знаю. Може комаха, а може і звір.
Хоча я скоро і помру, я не засмучуюсь. Шкода тільки, що в школі ні разу не був.
Я мав йти в цьому році, та через хворобу не склалося. Мій брат каже, так в мене є брат і він старший за мене на п'ять років. Так ось, він каже, що школа це не цікаво, нудно і вона взагалі не варта уваги. Та чогось мені здається, він помиляється, а може просто бреше мені. Я гадаю, мені б в школі сподобалась. На жаль я цього не взнаю. Хоча б не розчаруюсь.
Мене не лякає смерть. Я її уявляю наче подорож в космос, як тоді в апараті, що просвічував мій мозок. І те що я помру, якщо подумати, може й найкраще. Мабуть, помирати не може бути кращим, але після смерті я піду до татка, а Андрій залишиться з мамою. Це буде справедливо. Батько не повинен бути там сам. Ні яка людина не має залишатися на самоті. Тим паче якщо її люблять. Тому і найкраще, що я помру. Ми будем з батьком, а мама з братом приходитимуть до нас.
- Нам вже треба йти.- Мама піднялась з колін. - До побачення коханий. - Вона лагідно провела пальцем по обличчі свого чоловіка на фото. - Прощайся з батьком і будемо їхати додому. - Витираючи рукавом мокрі від сліз щоки, мама звернулася до мене.
Я кивнув головою і мама не поспішаючи попрямувала в сторону центральної дороги.
Дивлячись в таткові очі я сказав:"Татко, до побачення. Але ти не засмучуйся, незабаром я прийду до тебе і вже нікуди й ніколи не піду. Ми будем, як раніше, грати з тобою, ходити на риболовлю, якщо вона у вас там взагалі, то є. Чи може буду сидіти у тебе на колінах і ми вигадуватимемо всілякі історії, які ніби траплялися з нами, або можуть трапитись. До зустрічі, любий татусю. До скорого...