Смерть. Ворог. Байдужість.

Що може бути страшнішим за смерть? Бачити на власні очі, як життя людей з  
кожної секунди згасає. Те що вони любили, те що в них було, те ради чого  
вони жили – більше немає. Усе зруйновано та знищено. Для них майбутнє  
випарувалося, як вода на сонці. 
Руки ворогів пролиті кров’ю дорослих та дітей. Окупантам не знайоме  
почуття жалості та співчуття. Ці люди вбивці, головорізи та згубники. Хоча ні,  
вони не люди! Це створіння, яке не може думати та аналізувати свої дії. Вони  
лише виконують жахливі накази без каплі стида та шкодування. Адже це не  
їхній дім руйнують крилаті ракети, не їхніх рідних вбивають, не їхнє життя  
ламають. Їм байдуже.  
Було чутно шум та кроки. Хтось спускався в підвал. Ком в горлі не давав Єві  
видавити ні звуку. Жахливі думки поглинали її свідомість. Дівчина стиснула  
бабусину руку та очікувала на гірше. Двері відчинилися. Всі зніяковіли. Проте  
це були лише сусіди з верху, які старалися чим швидше спастися. Дядько  
Василь зайшов в підвал, а на його спині був Андрій – його  
дев’ятнадцятирічний син, який стікав кров’ю. Єва помітила, що кров стікала з  
його руки, яка була розірвана до ліктя. Чоловік посадив сина на підлогу та  
дав йому випити трохи води. Дівчина не могла сидіти склавши руки, саме  
тому вона швидко встала і підійшла до Андрія. Вона раніше ходила на курси  
по першій медичній допомозі, тому знала що зможе допомогти. Єва рада, що  
ці знання їй зараз, як ніколи знадобляться. Хоча здається, їй цього ще рано  
було бачити, але хто знав, що все зміниться за одну ніч.