Страх. Тривога. Розгубленість.

Кожен з нас відчув це на собі 24 лютого, приблизно о 5 годині ранку. Так, цю  
дату ніколи не забути, адже вона перевернула життя кожного українця. Ворог  
неочікувано почав обстріл по нашій рідній землі. Здавалося, таке можливо  
побачити лише у фільмах, але ні. Все це було насправді. Ми бачили все на  
власні очі, прикидаючись від вибухів та звуків сирен.  
Саме таким і був початок ранку в Єви. Шістнадцятирічна дівчина прокинулася  
від вибухів та гулу сирен, які гучно доносилися по її квартирі. Вона вскочила з  
ліжка та виглянула у вікно. Ком застряг у горлі, ноги підкошувало, а руки  
почали труситися. Єва стояла та не могла себе заспокоїти, проте все-таки  
було щось, що змогло її втихомирити. А саме думка про її бабусю, яка лежала  
в сусідній кімнаті. Дівчина зірвалася з місця та хутко забігла до кімнати бабусі.  
Старенька жінка сиділа на краю ліжка, тримаючись за серце, але внучка  
вернула її в реальність та заставила відірватися від вікна. 
Єві прийшлося опанувати свій страх та принести таблетки від серця та тиску  
для бабусі, в той самий час слухаючи жахливі новини по телевізору. Стара  
жінка випила таблетки, а внучка сіла коло неї. Взявши вервицю, вони почали  
молитися в голос, благаючи Бога вберегти їх. Через декілька хвилин вибухів  
вже не було чути. Лише плач дітей та гул собак не давав спокою.

Єва разом з бабусею сиділи в коридорі та тряслися від страху, очікуючи щось  
погане. Але їм потрібно було діяти, тому вони вирішили спуститися в підвал  
ради своєї ж безпеки. До бомбосховища було далеко, тому вибору в них не  
було. Єва з бабусею не єдині туди пішли. Деякі сусіди разом з дітьми та  
тваринами вже сиділи в підвалі та тремтіли від усього, що відбувається зараз.  
Це і не дивно. Було важко дивитися на це все і розуміти, що це реально  
відбувається з нами. Усе це не сон, а страшна реальність.