Глава 12

Любимые уходят не из дома,

 Любимые уходят из души…

 Проклятый телефон со зла изломан,

 Ломаются в руках карандаши.

 Кому звонить? Кому писать? Все тщетно.

 В пустой квартире эхом бродит звук.

 В углы, как в паутину, незаметно

 Вползает одиночество – паук.

 Ты вдруг поймешь отчаянно и странно,

 Что ты один! Один среди теней.

 И что в воспоминаниях вчерашних

 Блуждать придется очень много дней.

Додому я поверталась неймовірно щаслива, здавалось, що сонце світить яскравіше і весь світ усміхається мені.

От тільки, ця усмішка була холодна і іронічна. 

Ми попрощались з Алексом, домовившись зустрітись на наступний день в кафе "Альбатрос", от тільки на зустріч я не прийшла.  

Дім зустрів мене тишою, яку прорізало гірке ридання мами. Вона збирала сумку, заплакана, з червоними очима, опухлим обличчям та тремтячими руками.

- Сашко. - єдине слово, яке я почула і в середині все обірвалось.

Брат попав в аварію, автобус яким він їхав на змагання перекинувся. З усієї команди майженіхто не постраждав, синці, переломи, але нічого серйозного. А брат, Сашко сидів біля шофера, найбільша сила удару припала саме на його бік. Реанімація, важкий стан, важка операція....

Мені здалось, що вісім годин перельоту тривали цілу вічність. Я не думала ні про школу і друзів. ні про Алекса. Єдине, що мало значення у цей момент -життя брата.

Місяць по тому.

Дні змінювались днями, листки календаря опадали, як листя восени, час тягнувся як резина. Скільки ми пережили! Недоспані ночі, криза, знову операція і літри перелитої крові, сльози, і слова, що стукотіли в голові "все мусить бути добре!"

Ці важкі часи знову поєднали нашу сім'ю. Батьки стояли рука об руку біля ліжка Сашка, ми разом молились і вірили, що лікарі витягнуть його. Ціна, така висока, заплачена для того, щоб ми знову були разом.

Пройшов цілий місяць, моє американське життя майже стерлось з пам'яті, здавалось чимось видуманим, сном, міражем. Я лише кілька разів говорила з Деніалом, розповіла йому про Сашу, про те, що зараз ми всі боримось за нього. Ця підтримка сусіда була важливо для мене, потрібна, але часу на розмови майже не було.

Поволі, братові ставало краще, його перевели у звичайну палату, він йшов на поправку. а це означало, що нам з мамою потрібно повертатись. Мені - наздоганяти шкільну програму, мама знову мусила виходити на роботу, фірма і так пішла їй на зустріч дозволивши так на довго відійти від справ.

Сан-Франциско зустріло нас проливним дощем і їдким вітром. Толком не відпочивши, ми з мамою, на наступний день по прильоті пішли кожна по своїх справах. Здавалось ми присутні у Золотому місті лише тілом, душа, думки -усе залишилось у лікарні біля тата і Сашка.

 Моїм першим другом у цьому місті став Деніал, і в цей день сусід чекав мене біля свого автомобіля, гостинно відкривши дверцята.

Кілька хвилин ми стояли мовчки, а потім я просто кинулась у його обійми, розуміючи, який він чудовий! Якою непомітною, але великою була його підтримка. Нехай всього кілька розмов, але наповнених такою вірою, такою впевненістю, що все буде добре.

- Я сумував, Крісті.

Я голосно схлипнула і ледь видавила усмішку. У голові промайнула думка, що раз у раз гострим жалом колола весь цей час - чому Деніал, а не Алекс весь цей час був поруч? Чому людина, яку я кохаю жодного разу не подзвонила і не написала? 

Спочатку, я не звертала увагу на цю тишу, три, чотири дні, а коли написала сама - у відповідь мовчанка. Я відправила Алексу більше 10 листів і не отримала жодної відповіді. 

Я взяла з Деніала слово, що він не буде розказувати мені про Алекса, поки я вдома.Так само, як нікому не буде розказувати про те, чому я пропала. Я розуміла, що повернусь в США, рано чи пізно, і бачити повні співчуття погляди, відповідати на болючі запитання було вище моїх сил. Нехай тут, за океаном, не буде розпачу. Принаймні в очах і словах людей, що поруч. Бо я ніколи не зможу забути почуття страху, коли ти стоїш на грнаі і так просто можеш втратити дорогу людину.

Ми якраз припаркувались біля школи, коли на територію заїхав автомобіль Алекса. Серце стислось у грудях, мені захотілось обійняти хлопця і сказати як я скучала, от тільки Райдер вийшов з авто і відчинив пасажирську дверку допомагаючи вийти... Лейсі. Парочка поцілувалась і, взявшись за руки, попрямувала у корпус.

Дені бачив мою реакцію, хотів щось сказати, але я помахала головою. Не варто, все і без слів цілком зрозуміло. Та й Алекс ніколи мені нічого не обіцяв!

Не тут і не зараз, вдома, ввечір я дам волю сльозам, випущу почуття..але не зараз. Сьогодні я вдам, що мені все одно! Не дозволю нікому бачити як мені боляче і копирсатись у своїх ранах.