Глава 10

 Я не согласна меньше, чем на жизнь

 В твоих объятьях.

 Дни без тебя теряют вкус и смысл,

 Как на распятье.

 Но лучше власть негласной пустоты

 У чувств на грани,

 Чем знать, что у какой-нибудь черты

 Тебя не станет.

 Чем знать, что это все лишь эпизод

 Хоть честь по чести.

 Быть временным держателем для нот,

 А не оркестром.

 И пусть все не растает без следа.

 Любви не скрою….

 Но если это все не навсегда –

 То бог с тобою.

 Злата Литвинова

Через пів години ми були у шикарному магазині. Бутік виблискував пафосними вітринами із дорогущим одягом. 

 - Хмм... - протягнула я, делікатно підбираючи слова. - Знаєш, мабуть це перебір на простий бал купувати одяг у ..ну..тут. - видихнула я.

Мелодія зміряла мене поглядом і цокнула:

 - Все на мазі. Не забивай голову дурницями.

 Варто нам було зайти у двері, як тут же підійшла жінка років 40 так сильно схожа з Мел, що сумнівів не залишалось - це її мама. Дівчина тут же підтвердила мої думки. Сара Амел окинула мене пильним поглядом, усміхнулась і кивнула на сходи:

- Думаю нам зручніше буде поговорити у моєму кабінеті.

Кабінет виявився майстернею: екскізи, тканини, нитки і вази наповнені гудзиками...творчий бардак.

 - Тут народжуються мої плаття. - голос жінки прозвучав з гордістю, вона була закохана у свою роботу. - І в мене є одне спеціально для тебе, Кріст.  

Місіс Амел скинула накидку з одного маникену і я заворожено завмерла..це було воно! Плаття про яке мріє кожна дівчина. Справжній убір для принцеси.

- Воно неймовірне! - а потім я подумала скільки воно коштує і похитала головою. - Дякую, справді, але я не можу його купити. Просто...

- Я позичу тобі його на один вечір. Звісно, доведеться бути обережною, але думаю ти справишся. - жінка лагідно мені усміхнулась, але простіше від цього не стало.

- Місіс Амел, дякую, але це зайве. Ви геть мене не знаєте, а плаття, воно...воно надто гарне для мене.

- Дурниці! Я довіряю своїй інтуїції. Тому перестань забивати свою голову. Давай краще міряти!

І я здалась. Не могла не здатись під напором цієї жінки, Мел і краси плаття. А потім стояла біля дзеркала і не впізнавала себе! Не може дівчина - підліток виглядати так..так..одним словом це була не я точно.

Тонкі бретелі підкреслювали шию і ключиці, широкий пояс виділяв талію, золотиста тканина водоспадом спадала до підлоги. Спина у плаття була відкрита, тонка золотиста змійка звивалась по хребті до шиї, охоплюючи тонким кільцем і зчіпаючи матерію на плечах. Я провела руками по платті і закрутилась біля дзеркала усміхаючись. Ні, не принцеса - королева!

- Крісті, ти схожа на Попелюшку!

- Дякую! - я міцно обняла мел і її маму, розцілувавши у щоки. - Ви мої феї.

Цього разу я призналась собі: у цьому платті мені не терпілось показатись Алексу! Його руки на моїй спині... я прикусила губи, мрійливо закрила очі намагаючись прогнати щем у грудях. 

 Неугомонная любовь,

 Не уходящее желанье

 Увидеть и услышать вновь

 Её глаза и очертания,

 Слова, приятные признания.

 И в упоении от слов

 Застыть в пейзаже мироздания,

 Межгалактических костров

 Услышать тёплое дыханье.

До балу залишався ще тиждень. Дні минали з неймовірною швидкістю: розмови з Сашком і татом, вечори з чаєм із мамою, уроки, нові друзі і Алекс. В нас не так багато уроків було разом, але він кожного разу намагався бути поруч, чим нервував і Майкла і Лейсі. Я не звертала на них уваги, принаймні намагалась і вже сотню разів пожаліла, що погодилась іти на бал з хлопцем! 

Після розмови в машині я зовсім по іншому дивилась на Алекса, розуміючи, що його поведінка - гра. Та й поводив він себе мило. На біології він навіть добряче виручив мене. На самостійній мені попався геть поганий білет, я цілий урок вдавала, що активну розв'язую завдання, просто виводячи малюнки на чернетці, розуміючи що отримаю першу двійку. 

Алекс сидів поруч, він на всі спільні уроки сідав біля мене, навіть не запитуючи чи можна. Якщо спочатку це дивувало однокласників, до за кілька разів всі звиклись з цією ситуацією і майже не кидали на нас запитальних поглядів. Хлопець бачив, що я нічого не написала, хмуро дивився і хитав головою, коли я черговий раз обводила контур доволі непоганої квітки на полях. Я вдавала що не помічаю його. Було соромно. Нарешті хлопець не витримав, він закінчив писати свою роботу, поміняв наші білети і швидко почав вирішувати мої тести. Звісно, без описового питання така робота тягнула від сили на четвірку з мінусом, але ж не відпрацювання. 

- Краще вдай, що перечитаєш роботу, не варто так на мене витріщатись! - пробурчав ледь чутно і далі взявся за завдання.

Я почервоніла і опустила голову вниз, букви розпливались перед очима. Навіщо він так робить? Чому допомагає?

Подякувати я змогла йому лише в обід, після уроку він так прутко пішов з класу, що я не встигла і слова сказати. А от на вході в кафетерій ми зустрілись. Я зачекала поки друзі займуть місця за столиком і кивнула хлопцеві на лівку у дворі.

Ми вмостились пліч-о-пліч попиваючи холодний чай.

- Дякую. Щиро. Ти дуже виручив мене.

- Краще не починай цю тему! - від різкості у його голосі мені стало ніяково.

- Але...

- Але комусь потрібно краще вчити біологію! Твої відповіді на уроках просто смішні, а сьогоднішня ситуація жахлива!

- Я розгубилась! - захисна реакція на критику була тут як тут. - До кінця уроку був ще час, я б щось написала!