Глава 2

Глава 2

 Скучаю ли...да нет,просты воспоминания.

 Опять бы к морю...пальцами в песок?

 Да вроде нет особого желанья...

 Так что же это есть...Разлуки срок?

Наступні дні були повні напруження. Мама майже не говорила з татом, зникли звичні вечері разом, за веселими жартами. Ми більше не ходили разом гуляти, не обговорювали минулий день і плани на майбутнє. Про переїзд, зрештою, також не говорили. Сашко намагався хоч якось помирити мене і батьків, тому я намагалась більше часу проводити за межами дому. Забувалась у компанії друзів, за вечірками і розвагами. А ввечір, після повернення, майже одразу закривалась у своїй кімнаті. 

Але поговорити мені з батьками таки довелось. Правда з мамою. Вона чекала мене у моїй кімнаті, коли в вкотрепізно повернулась з прогулянки. Кинула осудливий погляд на мій відвертий вигляд, на визиваючий макіяж, але промовчала. А мені стало соромно. Я завмерла біля дверей, відвела погляд, а потім втомлено опустилась у крісло.

- Христя, скільки це буде тривати? Не втікай від мене і тата, не ігноруй.

- Я не хочу з тобою розмовляти, тим більше я втомилась! 

- Ви з Сашком уже дорості і маєте розуміти, що від такого ніхто не застрахований. Це життя. Ми з твоїм татом не можемо нічого змінити.

- А може просто не хочете? Може це ти винна?! Проміняла сім'ю на роботу?!

- Христинко, справа не в моїй роботі. Просто наші почуття... це важко, доню.

Мама закрила очі і похитала головою. я побачила на скільки вона втомлена і розбита. Скільки ночей вона толком не спала - я чула як вона ходить по будинку, гримить посудом на кухні посудом майже до ранку.

- Мені завжди здавалось, що у нас міцна сім'я, що ви з татом любите одне одного! Я мріяла про такі стосунки! Що одного дня з'явиться хтось, хто як тато любить тебе, так само буде закоханий у мене! А тепер що у мене залишилось?! Рощуміння, що все ось це - обвела рукою кімнату. - просто мої наївні мрії?! - я намагалась говорити спокійно, але голос зривався.

- Доню, ми обоє з татом любимо вас! Ти і Сашко - найдорожче, що є у нашому житті. Але ми живі люди! Зрозумій, важко бути поруч з людиною, яка... - мама замовкла, прикривши рукою губи і зітхнула. 

- Яка що?!

- Так буває, що почуття гаснуть. У цьому ніхто не винен. Але ми не можемо бути поруч. Це зробить нещасними усіх нас. Не можна ідеально склеїти розбите. Я не очікую, що ти пробачиш нас, просто зрозумій.

- Ви ламаєте моє життя! Знищуєте! Переїзд в іншу країну, за тисячі кілометрів, зустрічі раз в рік, у крощому випадку. Розлучаєте мене і Сашка! Хіба ви в праві таке вирішувати!? 

Я розуміла про що говорить мама, але почути, що твої батьки більше не кохають одне одного було боляче. Коли це сталось? Чому я не помітила, коли все змінилось?!

- Я не можу цього прийняти! Я не можу просто взяти і поїхати в іншу країну!

- Подумай про можливості знайти нових друзів, побачити Америку, познайомитись з культурою, способом життя! Думай про це, як про подорож, про пригоду. Це не так довго, два роки пролетять швидко. Я не забороняю тобі бачитись з татом, він приїжджатиме до нас, ти... - мама піймала мій погляд і виправилась. - ми приїдемо на свята сюди. Доню, це просто потрібно пережити!

- Я не можу. - прошепотіла ледь чутно. - Мамо, я так не можу!

Сльози котились по щоках і я розмазувала їх по обличчі, розтираючи макіяж.

Я опустила момент, коли мама підійшла до мене і міцно обняла.

- Пробач, доню, пробач.

Її щоки були такі ж мокрі, як імої. Ми довго так стояли і плакали. Здавалось, ніби з сльозами виходять мої обіди і біль. Чи пробачила я батьків? Ні. Чи прийняла їх вибір, зрозуміла його? Скоріше просто змирилась, розуміючи, що зовсім скоро я покину цю країну і почнеться нове життя. До якого я не готова!

Прощатись у аеропорті було важко. Я ледь стримувалась, щоб не зануритись в істерику, щоб не побігти геть з терміналу. Що мене зупиняло? Міцна рука Сашка, який навіть на мить не відпустив мою долоню. Брату було не лекше, але він мовчав. Як і мама з татом. Поки ми їхали з дому і чекали на посадку батьки заледве сказали кілька слів одне одному. 

Ми рвали зв'язки з цим містом, з країною, з найближчими. За плечима у мене залишились прощання з друзями, розрахування зі школи і гора сумок.

- Ти завжди будеш моєю маленькою молодшою сестрою. Пам'ятай про це.

- А ти - мій вередливий строгий брат. 

Саша витер мої сльози і міцно обійняв.

- Не будь надто строгою до мами, їй також дуже не просто. У чужій країні ви, як ніколи, будете потрібні одна одній.

Я лише кивнула головою, намагаючись проковтнути комок у горлі.

Ми уже йшли на перевірку квитків, коли тато окликнув маму, вона одразу оглянулась, наче чекали. Батьки обнялись так сильно, що я бачила як напружились вени на батькових руках. Він міцно міцно притис маму до себе, занурившись обличчя у її густе волосся. Здається тато щось тихо їй шептав, а потім мама різко відступила від нього, повліьно роз'єднуючи руки. Коли ми сідали у літак вона тихцем втирала сльози. Я стисла її руку у спробі підтримати. Тепер нас залишилось двоє. 

- Все буде добре.

Здається, цю фразу вона казала сама собі. 

Хоча переліт втомив мене, теплому сонцю, яке нас зустріло у Сан -Франциско, я не могла не радіти. 

Я зупинилась біля виходу з залу і підставила обличчя промінню. Всі живі! Значить є шанс все змінити! У всіх людей, які проходили повз була маса проблем і, можливо, у них нема надії. Я ж вірила, що варто дати часу час і все стане на свої місця. Життя - шахматна дошка, на якій все залежить лише від твого ходу!