Глава 10

За пів години ми вже стояли у розкішному шоурумі. Вітрини виблискували, демонструючи дорогий одяг, від якого буквально рябіло в очах. Мармур, позолота, дорогі меблі і персонал, який одразу запропонував нам напої і був дуже привітним. Насправді, надто привітним до двох школярок.

— Хм… — протягнула я, обережно підбираючи слова. — Знаєш, мабуть, це перебір — купувати щось тут для шкільного балу…

Мелодія зміряла мене поглядом і тихо цокнула язиком:

— Усе під контролем. Не забивай голову дурницями. Ходи за мною.

Подруга впевнено зайшла у невеликий коридор і постукала у двері. Я переминалась з ноги на ногу, відчуваючи себе дуже не зручно у цьому просторі. 

Після дозволу зайти ми опинились у світлому кабінеті, а на зустріч, з-за столу піднялась розкішна жінка. Вони з Мел були так схожі, що сумнівів не було — це її мама. Яка виглядала як кінозірка. Подруга швидко нас познайомила, примітивши, що її матінка відомий модельєр і це її простір, цей і ще кілька по всьому штату.

Жінка запросила нас у майстерню — не менш прозору кімнату, наповнену манекенами, ескізами, зразками тканин й фурнітури … справжній творчий безлад, у якому народжується щось красиве.

— Тут з’являються мої сукні, — з гордістю сказала вона. У її голосі відчувалася любов до справи. — І в мене є одна — спеціально для тебе, Кріс.

Місіс Амел зняла накидку з манекена, а я завмерла, вражено відкриваючи й закриваючи рот, в спробі підібрати слова.

— Вона… неймовірна, — прошепотіла я. А потім подумала про її ціну і швидко похитала головою. — Дякую, справді, але я не можу її купити. 

— Тобі не потрібно її купувати, — м’яко відповіла жінка. — Я позичу її тобі на один вечір. Побудеш моєю моделлю? Звісно, доведеться бути обережною. Але я впевнена — ти впораєшся.

Вона усміхнулася тепло, майже по-материнськи, тепло і лагідно, але я спантеличено дивилась на подругу, то на її маму. Ці люди зовсім мене не знають, я незнайомка з іншої країни, яка тільки тільки зʼявилась у їх житті. І цей жест — надто казковий, надто надто...

— Місіс Амел, дякую, але це зайве. Ми не так добре знайомі, та й з Мел ми лиш незодавно побачились. Дякую вам, справді, але це... я не можу прийняти такий жест.

— Кріс, — жінка делікатно торкнулась моєї руки, привертаючи увагу. — Знаєш, колись я теж стояла перед дзеркалом і розуміла, що немаю нічого підходящого для дуже важливої події. Що, в чергове, буду виглядати безглуздо і не до місця — тихо сказала місіс Амел. —Тоді поруч знайшлася людина, яка мене переконала. Тепер — моя черга.

Я здивовано витріщалась на цю фантастичну жінку, не в силах повірити в її слова. Міс Амел розсміялась з моєї реакції і трохи ніяково потисла плечима

— Так, дівчинко, я не завжди була ось така і шлях був дуже не простий. Колись, за чашкою какао, ми поговоримо про це, якщо хочеш.

Я лиш кивнула.

— Нагадую, що в нас не так багато часу, тож, якщо сумніви знято, давайте міряти! 

Запалу Мел стало б на заживлення маленього містечка, але її настрій і енергія передались і мені. Зрештою, подумала, якщо є змога одягнути щось на стільки красиве і розкішне, варто скористатись нагодою!

Коли я стала перед дзеркалом — просто не впізнала себе. Сукня була з тонкого шовку кольору теплого золота — не яскравого, а приглушеного, наче світло заходу сонця. Тканина м’яко лягала по тілу, огортаючи його, як рідке сяйво, і від кожного руху ледь помітно переливалась. Виріз спереду вільно лежав м’якими складками, відкриваючи ключиці й підкреслюючи лінію шиї — стримано, але водночас чуттєво. 

Та справжня її краса відкривалась зі спини. Глибокий виріз оголював її майже повністю — від плечей до самого попереку, залишаючи відкритою ніжну лінію хребта. Уздовж нього спадала тонка прикраса — ледь помітний ланцюжок, що ловив світло і грайливо рухався в такт крокам.  Сукня спадала до підлоги плавним, важким струменем, повторюючи кожен вигин тіла. Без зайвого декору, лише чиста форма і відчуття впевненості.

Вона не робила з мене не принцесу, а справжню королеву. Впевнену, звабливу й елегантну.

— Дякую! — я міцно обійняла подругу й місіс Амел, цілуючи обох у щоки. — Ви мої феї!

Ще раз кинула погляд у дзерквало і чесно призналась собі: мені захотілось побачити реакцію Алекса на мене у цій красі. І відчути його долоні на спині.

До балу залишався ще тиждень. Дні минали неймовірно швидко: розмови з Сашком і татом, вечори з чаєм із мамою, уроки, нові друзі… і Алекс. У нас було не так багато спільних занять, але він щоразу намагався бути поруч — чим помітно дратував і Майкла, і Лейсі. Я намагалася не звертати на це уваги… і вже разів сто пошкодувала, що погодилась іти на бал із Майклом.

Після тієї розмови в машині я дивилась на Алекса інакше. Розуміла, що його поведінка — це певною мірою гра. Та й поводився він… інакше. М’якше. Навіть уважніше.

На біології він узагалі мене врятував.

На самостійній мені дістався найгірший варіант. Увесь урок я вдавала, що щось активно розв’язую, насправді ж просто виводила малюнки на чернетці, вже змирившись із першою двійкою.

Алекс сидів поруч. На всіх спільних уроках — завжди біля мене, навіть не питаючи дозволу. Спочатку це дивувало однокласників, але з часом усі звикли, і зацікавлені погляди майже зникли.

Він бачив, що я нічого не написала. Хмурився, хитав головою щоразу, коли я знову обводила контур досить симпатичної квітки на полях. Я вперто робила вигляд, що не помічаю його. Було соромно.

Зрештою він не витримав. Закінчив свою роботу, непомітно поміняв наші варіанти і швидко почав розв’язувати мої тести.

Звісно, без розгорнутого питання це тягнуло максимум на четвірку з мінусом. Але це все одно було краще, ніж відпрацювання.

— Краще вдай, що перечитуєш роботу. Не варто так на мене витріщатись, — пробурчав ледь чутно й знову схилився над завданням.

Я почервоніла й опустила погляд. Букви розпливалися перед очима.