Глава 8

— Ти мене бісиш! — я спробувала знову вихопити свої речі, але марно.

— Бачиш? Я викликаю в тобі емоції. — Алекс умудрився відкрити двері авто і не випустити мене.

— Негативні, ідіоте!

— Я працюю над цим. — він звичним рухом закинув мою сумку на заднє сидіння і впхав у машину.

— Індюк!

— Дивись, ти сидиш в моєму авто і Земля не зупинилась. — хлопець нагнувся щоб прищепити на мені пас безпеки і коротко поцілував, змусивши проковтнути усі слова.

Поки я приходила до тями, він обійшов авто і ми повільно рушили. Алекс не намагався заговорити. Лише час від часу кидав на мене швидкі, майже насмішкуваті погляди. Знайшов розвагу.

Я вже відкрила рот, щоб повторити який він йолоп, коли тишу салону прорізав дзвінок

— Так, слухаю… —  голос хлопця одразу став мʼяким і ніжним — Привіт, крихітко, але тебе мала забрати Керол.

Він нервово стиснув кермо, схоже не задоволений почутим

— Так, знаю, але я зараз не можу. Софі, я буду за п’ятнадцять-двадцять хвилин… Ні, не маніпулюй… добре. Цілую.

Я відвела погляд. Неприємне відчуття дряпнуло десь під ребрами. Ревнощі? Скоріше гіркота, він ж щойно так палко мене цілував!

— Молодша сестра, — швидко сказав він, ніби прочитавши мої думки. — Треба забрати її з курсів. Вона любить, коли я приїжджаю.

— Думаєш, я повірю в цю казку?

Я вже повірила. Просто чомусь не хотіла це показувати.

— У тебе явні проблеми з довірою.

— Ага. Звісно. Ти милий старший брат, якого всі обожнюють.

Він нахмурився. Я сама не розуміла, навіщо його провокую. Загалом моя поведінка з цим хлопцем виходила за рамки звичної.

— Знаєш, — сказав він, — я теж умію читати людей. І ти далеко не така мила, якою хочеш здаватися. Хороша маска.

— О, так, я акторка, — різко відрізала, його слова зачепили. — От тільки, хто б казав, святий “золотий хлопчику”.

— “Золотий хлопчик”, — він гірко всміхнувся, не відводячи погляд від дороги. — Думаєш, мені все дістається просто? Ти нічого про мене не знаєш!

— Я говорю те, що бачу. Ти сам поводиш себе як...

— Так, памʼятаю, можеш не повторювати хто я, а то подумаю, що ти закохалась.

Напруга між нами була такою, що, здавалось, повітря іскрить.

— Ти ніколи не думала, — повільно сказав він, — що люди показують тільки те, що буде безпечним? Не принесе болю.

Я різко повернулася до нього.

— А ти що знаєш про біль, Алекс? Тебе зраджували? Ти знаєш, як це — переїхати в іншу країну після розлучення батьків, яких ти вважала ідеальними? Знаєш, як це — щодня робити вигляд, що все нормально?

Тиша. Кілька секунд, які тягнулися вічність.

— Знаю, — тихо сказав він. І відвернувся до вікна.