Глава 7

День сьогодні був явно не мій. Хотілося просто прогулятись в тиші, послухати музику, розслабитися й не думати про дурниці. Я вже почала трохи заспокоюватись, у неспішній прогулянці, коли поруч затормозив автомобіль:

— Ти що, мене переслідуєш? — я нервово глянула на Алекса, який припаркувався на узбіччі та перегородив мені дорогу.

— Можливо, — він ледь усміхнувся. — Думаю, без Майкла ми познайомимося значно краще.

Алекс нахилився так близько, що ми майже торкнулися носами. Я вдихнула його парфуми — і чхнула, ледве встигнувши відвернутися.

— Сьогодні точно не мій день.

— А мені щастить, — він не відступив. — Давай ще раз. Привіт, я Алекс Райдер.

— Ні, не вийде. — цього разу я не поспішала відступати, завмерла, не відводячи погляд — Перше враження вже сформовано.

— Серйозно? — в його голосі з’явився сарказм. — А ти значить добре розбираєшся у людях.

— Ага, українська версія доктора Лайтмана.

— Ну давай, — він схрестив руки на грудях і я мимоволі відмітила які в нього мʼязи. — Розкажи, який я. Мені вже цікаво.

— Легко! Ти самозакоханий егоїст із комплексом бога.

Алекс широко усміхнувся і… кивнув.

— Абсолютно в точку.

Я витріщилася на нього. Серйозно?

— Я поганий, — спокійно продовжив він, гіпнотизуючи поглядом і провів пальцями по моїй щоці. Надто повільно, надто інтимно. Я гучно сковтнула і почервоніла, хлопцю явно сподобалась моя реакція.

— Але… — його голос став тихішим, Алекс нагнувся до моїх губ — дівчата люблять поганців.

Я завмерла, в голові — порожньо, в горлі пересохло. Я мимоволі облизала губи і хлопець побачив у цьому жесті запрошення. Наші губи зустрілись. Він не був ніжним, скоріше наче заявляв на мене права, знищував спротив. Одна рука пестила мою шию, інша опустилась до ягодиці і притягнула мене ще ближче, вдавлюючи у міцне треноване тіло. Алекс прикусив мою губу і я почула тихий стогін, із запізненням розуміючи, що він належить мені... Це розуміння отрезвило і я відштовхнула його від себе, каючись за слабкість.

— Не смій більше мене торкатись! 

Хлопець засміявся легко і скуйовдив своє волосся, провівши рукою по голові.

— Тобі ж сподобалось. Я одразу зрозумів, яка ти вогняна.

— Уяви собі, не всім подобаються поганці! Ти просто застав мене зненацька.

— Маленька обманщиця.

— Є дівчата, які люблять нормальних хлопців. Турботливих.

— Нудьга. — Алек показово позіхнув.

— Зате не боляче!

Слова вирвалися швидше, ніж я встигла подумати. Хлопець уважно подивився на мене — і я одразу пошкодувала. Він почув більше, ніж я хотіла сказати.

— Дарма стараєшся, — кинула я, швидко підіймаючи суму з тротуару. — Перше враження ти вже зіпсував!

Він не заважай піти, лише кинув самовдоволено:

— Я так не думаю.

— Ти...ти....

Мені хотілось вдарити його, тонкі нігті впились у долоні і відчуття привело до тями.

Алекс повільно підйшов і забрав з моїх рук сумку.

— Так, я, самозакоханий егоїст, з комплексом бога, я запамʼятав, колючка. 

— Що ти робиш?! — я намагалась відібрати свої речі, але замість цього опинилась притиснена до його авто.

— Сьогодні я працюю помічником Санти, — невимушено відповів, наче не помічаючи мого стану. — А тобі, здається, потрібне таксі.

— До Різдва ще далеко. Віддай мою сумку!

— Вважай, що я наперед заробляю бали.

— Вважай, що мене в списку твоїх добрих справ не буде!

— Або ти сідаєш у авто, або ми продовжимо те, що перервали, Крістіно.