Глава 6

Майкл чекав мене біля виходу з класу. Спершись на стіну, він щось швидко набирав у телефоні. Щойно я з’явилася — заховав гаджет у кишеню і пішов поруч.

— Я все ще чекаю на відповідь.

— А я все ще думаю.

Ми перейшли до іншого кабінету — знову спільний урок. Цього разу Майкл сів поруч. Я майже погодилася… але десь усередині свербіло: а раптом це жарт? Він знає мене два дні. У такого хлопця точно є вибір. Чи це моя параноя говорить, вирощена на тих же підліткових американських фільмах?

— Не розумію, навіщо тобі це, — нарешті сказала я.

— Невже я не маю права запросити на бал красиву дівчину, яка мені подобається? — хлопець нагнувся так близько, що я відчула запах його шампуню, мимоволі відсунулась вбік і помітила, як цей жест не сподобався однокласнику.

— У всіх фільмах із цієї фрази починається обман.

— Значить, не ті фільми дивишся, — він усміхнувся. Що-що, а привабливості хлопцю не бракувало, як і впевненості у собі.— Ти мені справді сподобалася, Кріс. Чому б нам не спробувати?

— Спробувати що? — я скептично підняла брову.

Майкл закотив очі:

— Хоча б бути друзями?

— Просто дружній похід на бал? — запитала, уважно слідкуючи за його мімікою.

— Для початку. — хлопець підморгнув, спробувавши мене приобняти, але я знову відсунулась.

— Ти надто підозрілий.

— А ти недовірлива. Все просто, дівчина з якою я планував йти обрала іншого. Я б і сам пішов, але якщо є змога прийти з чарівною супутницею — чому ні?

— І підлесник. — я втомлено зітхнула, але кивнула. — Це просто спільний похід двох знайомих, без пари.

— Звісно. Ти — чудо, Кріс!

Я не встигла нічого відповісти, переключивши увагу на викладача і вдавши, що максимально уважно слухаю урок. Хоча в голові була каша і дивне відчуття, що мені оце все було не треба.

З сусідом ми зустрілись після уроків, я була біля виходу, коли мене окликнули. Біля сходів стояв Деніел і Алекс. Друг помахав мені рукою, підкликаючи.

— Привіт, — я кивнула Алексу, намагаючись ігнорувати шалений стукіт серця.

Здавалося, він його чує. І саме це його розважає — у погляді майнули іскри.

— Мелоді просила, щоб ти зайшла до неї після школи, — сказав Деніел, приобіймаючи мене за плечі. Його тактильність раптом стала звичною, а я в один момент відчула на скільки сусід нагадує мені брата. Не характером, скоріше дивною енергетикою і спокоєм поруч з ним.

— Навіщо? — здивовано нахмурилася, поправляючи від вітру скуйовджене волосся.

— Сюрприз.

— Я не люблю сюрпризи. — пробурчала, відчуваючи як не комфортно стає під поглядом Алекса. — Не дуже знаю, де вона живе.

— Я підкину, але почекаєш мене в кафетерії? Маю занести проєкт з біології, думаю це не довго буде.

Алекс демонстративно відкашлявся:

— Може, познайомиш нас?

— Це Кріс. Моя сусідка, — коротко відповів Деніел.

— Дуже приємно.

Я потисла простягнену руку, але відповісти нічого не встигла, до нас підійшов Майкл. Хлопці обмінялись незрозумілими поглядами, я відчула себе незатишно під цією перестрілкою.

— Кріс, ти ще довго? Хотів запропонувати прогулятись. 

— Слухай, маю до Мел забігти, вона мене чекає. — я розгублено дивилась на хлопця, не розуміючи його запрошення. 

— Я підвезу.

Я відчула, як рука Майкла лягла мені на талію і хлопець притягує мене до себе. Погляд Деніела миттєво потемнів.

— Я щось пропустив? — спокійно запитав він.

— Ми зустрічаємося, — кинув Майкл.

Запала тиша, я шоковано подивилася на нього, намагаючись підібрати слова. Що він несе?!

— Шкода, що ти зайнята, — протягнув Алекс.

Його тон, незрозумілі вибрики Майкла довели мене:

— Зайняте — це місце на парковці, — різко відповіла я, кидаючи на нього злий погляд, але, здається, хлопця це тільки розвеселило.

— Майкл, ти бережи її. А то ще відб’ю.

От зараз я реально хотіла стерти цю самовдоволену усмішку з його обличчя.

— Не надірвись. — холодно відповіла я. 

— Навіть так… — він нахилив голову, опинившись раптом надто близько. — Ти вмієш дивувати.

— Тим, що не вішаюся тобі на шию? — мене вже несло, хоча варто було просто прикусити язика і піти геть.

Алекс нахилився до мого вуха, і його голос став тихим,томним, по хребту пробігли сироти:

— Повір, це питання часу.

Я відступила на крок назад, впершись у груди Деніала і розсміялась, штучно, надто гучно. Але від його присутності і тону розумні слова вилетіли з голови, наче виметені віником.

Наступної секунди Майкл різко притис Алекса до стіни, схопивши за сорочку.

— Алекс, навіть не дивись у бік Кріс.

Алекс легко вирвався — і вже за мить ролі помінялися, тепер вже Майкл був притиснений до стіни, намагаючись вирватись.

— Вона сама зробить вибір, — холодно сказав Алекс. — Дівчата не обирають невдах.

Здавалося, ще секунда — і вони поб’ються просто на очах усієї школи. Чую завтра буде багато зайвих розмов.

— Досить! — Деніел став між ними, відштовхуючи Алекса. — Що на вас найшло!?

Кілька напружених секунд.

— Ти правий, — нарешті кинув Майкл.

Він повернувся до мене:

— Пішли. Я хочу кави.

Я кинула винуватий погляд на Деніела й пішла за Майклом, ігноруючи спалюючі погляди позаду. Не хотілось загострювати і так не просту і незрозумілу ситуацію.

— Ми так не домовлялися! — прошипіла я, щойно ми відійшли на певну відстань. — Ти що влаштував?

— Кріс, я просто подумав… — хлопець сам виглядав здивованим.

— Якби ти справді подумав — цього б не сталося! — я смикнула його за руку, змушуючи зупинитись і розвернутись до мене обличчям.

— Ти що, готова впасти до ніг прекрасного Алекса?!

— Ти — йолоп!

— Кріс…

— Краще не чіпай мене зараз! Не моджу повірити, що ти таке вчудив. Яка пара!

— Чому ні?!

— Ой, замовкни, Майкл. Йди пий свою каву. Сам!