Глава 5

Мене відчутно трясло після випадку з авто, на кілька секунд просто завмерла в руках сусіда. З цього стану витягнув його голос, який все ще лунав наче крізь шар вати:

— Це Алекс. Шкільна знаменитість. І навіть не думай.

— Не думати?

— Кріс, — Деніел на мить замовк, ніби добираючи слова. — Я, звісно, не маю права тобі щось забороняти… але ти хороша. І ти мені подобаєшся. Тому краще не треба. Це не той хлопець, у якого варто закохуватися. Та й дружити з ним — погана ідея.

— Та я просто запитала, про що ти взагалі?

Хоча, будучи чесною, кількасекундний погляд на незнайомця, прошив мене морозом. Хоча я не могла зрозуміти походження цього відчуття. Скоріш за все — стрес від ситуації, і аж ніяк те, про що говорив Деніел.

Дорогою додому мене трохи попустило, ми продовжили легку ранкову розмову, сусід безперестану смішив мене і змушував мимоволі розповідати більше фактів про себе. Легко і невимушено.  Майже біля нашої вулиці утворився затор через аварію, машини повзли повільно, і нам теж довелося зупинитися.

Я відвернулася до вікна — і завмерла. Навпроти, в машині, сидів Алекс. Наші погляди знову зустрілися.

Мені здалось, що у навколо вимкнули звук, час став вʼязким і наче зафіксувався в одній точці. На повороті Алекс звернув в іншу сторону, а я почула голос Деніала, який кидав багатозначні поглдяи у мій бік. Сусід явно помітив мою заторможеність.

— Він тобі не пара.

— О, дякую! Ти щойно дуже підняв мою самооцінку.

— Не іронізуй. Знаєш, хто був його останньою дівчиною?

Я лише підняла брови, мовляв, яка мені різниця взагалі.

— Лейсі.

В уяві одразу сплив образ: ефектна блондинка з холодним, оцінювальним поглядом. Така, що без вагань розчавить будь-кого, хто їй не сподобається. Королева школи. Класика. 

— Це неправильно. — я спробувала перевести тему на те, що мені трохи непокоїло.

— Що саме? — Деніел здивовано глянув на мене, вправно паркуючи авто біля дому.

— Ти надто хвилюєшся за мене. Ми щойно познайомилися… це дивно.

— Нічого дивного. Я така людина. — він знизав плечима. — Ти мені сподобалася ще тоді, коли ви з мамою тільки приїхали.

Я здивовано глянула на нього.

— Я бачив вас із вікна, як ви заносили речі, — усміхнувся він. — І, зрозумій правильно, мені здається, ти хороша. Це просто щире бажання спілкуватись на основі симпатії. Не бачу проблеми.

— Це все одно дивно.

— Ти ускладнюєш. Мені здається, ми станемо хорошими друзями, сусідко.

Я на мить замислилася й кивнула:

— Хороший друг мені точно не завадить.

Повернувшись додому, я одразу сіла за ноутбук. Хотілося поговорити із Сашком, в нас звісно, різниця у часі, тож назбиралось трохи голосових, які допомагали спілкуватись частіше, нехай і таким чином.

У соцмережах загалом накопичилося безліч непрочитаних повідомлень від друзів. Вони розпитували про моє нове життя в США, ділилися своїми новинами. Я дуже хотіла вірити, що відстань не зруйнує нашу дружбу. Хоча десь глибоко розуміла: рано чи пізно все може зійти нанівець.

Сашко казав, що приїде за кілька місяців, щойно владнає документи. І ця новина миттєво підняла мені настрій. Я звикла, що він завжди поруч. Він виріс зі мною, фактично мене виховував, поки батьки працювали. Знав усі мої дрібні секрети, підтримував у будь-якій ситуації. І зараз, коли ми так далеко одне від одного, мені шалено його бракувало.

Мами я так і не дочекалася. Варто було прилягти з книжкою — і сон накрив мене майже одразу.

Зранку біля виходу з дому мене вже, здається, за звичкою чекав Деніел. Він обійняв мене й обдарував такою щирою усмішкою, що не відповісти було просто неможливо. Хлопець забрав мою сумку, і ми разом попрямували до машини.

Біля школи нас уже чекала компанія моїх нових друзів — усі щось жваво обговорювали.

Нік обіймав за тонку талію свою дівчину Джес, намагаючись стримати її емоційні вибухи. Майкл, мій сусід по парті на кількох предметах, іронічно усміхався, слухаючи Лейсі. А Мелоді вже бігла назустріч нам із Деніелом, широко всміхаючись.

І раптом я впіймала себе на думці: це ідеальний день. Сонце, тепло, хороші люди поруч… і я — у вирі чогось нового, живого, цікавого. Мені подобалося це відчуття.

— Привіт! — Мелоді міцно обійняла мене й поцілувала в щоку.

Такої відкритої на емоції людини я ще не зустрічала. Вона одразу ж підійшла до Деніела й притулилася до нього. Від цієї ніжності між ними мені стало трохи не по собі, і я швидко рушила до інших, залишаючи їх наодинці.

— Що обговорюєте? Привіт, — я звично заправила пасмо волосся за вухо й кинула рюкзак на лавку.

— Ти ще питаєш?! Бал! — Джес зробила такий акцент на останньому слові, ніби це подія століття.

— Е-е… ну, класно, — я усміхнулася, не зовсім розуміючи, як реагувати.

Уся компанія витріщилася на мене, наче я щойно сказала щось дуже дивне. Ну що? Бал — то бал. У моїй українській школі це називали “дискотекою”, і такої істерії навколо точно не було.

На допомогу прийшов Деніел:

— Кріс, це не просто бал. Щороку обирають короля і королеву. Дівчата приходять у шикарних сукнях, із зачісками, при повному параді. А потім, звісно, все перетворюється на звичайну вечірку, але перші години — ніби ти на прийомі в королеви.

Окей. Це вже звучало інакше. Трохи по кіношному і я не стримала криву усмішку. Гаразд, режисерам теж потрібно звідкись. брати ідеї підліткових мелодрам.

— І коли він?

— А ти хочеш піти? — Лейсі. І ця насмішка в її голосі мені зовсім не сподобалась.

— А чому ні?

— Ну, наприклад, тому що до суботи ти не знайдеш собі пару.

— Пфф. Ще цілий тиждень. Це по-перше. А по-друге…

Я повільно підійшла до неї й хитро усміхнулася.

— Можливо, я шукаю не партнера… а партнерку?

Я нахилилася ближче й прошепотіла їй це на вухо — так, щоб почули всі.

— Ідіотка!