Глава 4

Вже двадцять хвилин я критично роздивлялася себе в дзеркалі. Темно-синій вільний комбінезон підкреслював талію і робив акцент на грудях, на ногах — зручні сандалі. Волосся я заплела у дві коси, щоб не заважало на спеці. З косметики — лише легкий блиск для губ.

Знайома незнайомка у дзеркалі була красива, а ще — налякана. Тиждень до школи пролетів надто швидко. Повільно видихнувши я поспішила на вихід і звісно ж, поспіх зіграв злий жарт — на сходах я перечепилась і ледь не полетіла вниз, в останню мить мене хтось підхопив за лікоть.

— Обережно, Кріс.

Ну звісно, мій сусід. Здається, в нього вбудований радар на мої невдачі. Минули дні ми бачились кілька разів, і кожен з них я вплипала у якісь історії, явно виглядаючи дуже незграбною.

— Ти загубила, — Деніел простягнув мені сумку, залишаючись стояти надто близько. — Почуваюся Суперменом. — я скривилась на його білосніжну усмішку, відчуваючи, як щоки знову заливає червоним.

— Рада, що допомогла тобі стати супергероєм. Вибач, я поспішаю.

Спиною відчувала його погляд і гулкі кроки по сходах, уже біля виходу Деніел обігнав мене, відкриваючи двері і явно не реагуючи на моє бажання відкараскатись від його компанії.

— Стій-стій. Кріс, ти ж у Лоуелл?

— Можливо. 

— Не будь такою колючою, красуне. Нам по дорозі.

— Я люблю зранку пройтися в тиші.

— “Пройтися”? — він демонстративно підніс до мого обличчя зап’ястя з дорогим годинником.

Я глянула і застогнала:

— От чорт… — часу на "пройтись" точно не було, запізнення у перший же день, фантастика!

— А я вже вжився в роль і готовий знову рятувати.

— Здається, твоє его зараз просто лусне.

— Колючка, я вже зрозумів, що ти майстер сарказму. Але, може, все-таки поїдемо? Карета чекає.

Ми вийшли на вулицю, і Деніел кивнув у бік парковки біля будинку. Я глянула — і завмерла.

— Це… Ford Mustang? 1969?

Я обійшла машину по колу, не приховуючи захоплення.

— Розбираєшся в авто?

— Це все старший брат винен, — я усміхнулася і знизала плечима, в захоплені від авто забуваючи, що взагалі то, сусід мені зовсім не подобається!

— Бачиш, від чого ти щойно відмовлялася? Я готовий озвучити пропозицію знову, сусідко.

— Тільки через спокусу проїхатись у цьому авто. — я розуміла, що між запізненням і компанією сусіда вибирати потрібно очевидне.

— Зазвичай дівчата ведуться на мене, а не на мою машину.

— Містер Скромність.

Деніел лише усміхнувся й відкрив для мене дверцята. Дивовижно гречна поведінка.

— Дякую.

Він увімкнув музику — і я одразу впізнала Blind Guardian.

— Любиш рок?

— Є таке. А ти?

І понеслося.

Усю дорогу до школи ми говорили про музику. Деніел грав на гітарі й трохи співав — у нього була своя група. Не дуже відома, але в місцевих барах їх любили. Я безсоромно зберігала собі в плейлист його, паралельно сперечаючись про новий альбом LP.

З ним було легко. Він ловив мій гумор і відповідав таким самим — трохи чорним, трохи нахабним. Навіть мовний барʼєр барʼєром не був.

Коли ми заїхали на парковку школи, я раптом зрозуміла: здається, я знайшла непоганого друга.

— Готова підкорювати Лоуелл?

Я зробила великі очі й похитала головою:

— Страшно.

— Боягузка. Пам’ятай, татечко Дені завжди поруч.

Він жартома скуйовдив моє волосся, і я ледве встигла відвернутися.

— Краще б по дорозі розповів щось корисне про школу.

— Ага, щоб налякати тебе ще більше?

— Дуже смішно.

Я глянула в дзеркало, поправила волосся й випросталася.

— Бачу, бойовий настрій.

— А як інакше, коли поруч татечко?

Деніел розсміявся, і на нас одразу почали звертати увагу.

Він, схоже, знав тут усіх. Поки ми йшли до адміністративного корпусу, нас постійно зупиняли: хтось вітався, хтось перекидався з ним парою слів. Деніел допоміг мені з документами, підручниками, показав шафку. Виявилося, у нас багато спільних предметів. До початку занять залишалося ще десять хвилин, тож він вирішив познайомити мене зі своїми друзями — і моїми майбутніми однокласниками.

— Народ, це Кріс. Моя сусідка і ваша нова однокласниця.

Я нервово усміхнулася, але напруга швидко зникла — на мене одразу посипалися привітання й питання. Нові знайомі виглядали дружелюбно, чи то такими справді були, чи зіграла роль присутність Деніела.

Найбільше мені сподобалася висока блондинка, яка одразу обійняла Деніела й ніжно поцілувала його. Звісно, такий хлопець не міг бути сам. Дівчина, яка представилася Меллі, не виглядала ревнивою чи холодною. Навпаки — у її погляді була лише цікавість і привітність. Саме вона врятувала мене від шквалу запитань. І ще дзвінок — який дуже вчасно оголосив початок занять.

До кінця дня я запам’ятала кілька імен і більш-менш освоїлася. Найбільше мені сподобалася Меллі — легка, відкрита, з чудовим почуттям гумору. Вона весь час трималася поруч, запросила мене на обід до їхнього столика, допомагала розібратися з розкладом. Усе це було так природно, ніби ми знайомі вже пів життя. Я була вдячна їй і Деніелу. Навіть у найсміливіших мріях не могла уявити, що так швидко знайду друзів.

Після занять сусід зустрів мене біля виходу, і ми повільно пішли до машини. Він наполіг підвезти мене додому, хоча я й казала, що це зайве. Ми сміялися з моїх ранкових страхів, я ділилася враженнями… і так захопилася, що мало не потрапила під машину, яка виїжджала з парковки.

Деніел різко смикнув мене за руку, відтягуючи з дороги просто перед білим Audi. Водій лише різко посигналив і зник за поворотом.

А я встигла запам’ятати його обличчя.

— Дені… хто це?

Схоже, всі мої емоції були написані на обличчі, бо Деніел різко посерйознів і стис губи в тонку лінію.