Глава 3

Мені здалося, що я лише заплющила очі, як мене розбудив противний звук будильника. Я ледь підвелася з ліжка й скривилася від холодної підлоги під ногами.

«Точно така ж холодна, як удома», — промайнуло в голові.

Нахлинули спогади: моя кімната з яскравими зорями на стелі, веселі штори на вікнах, затишний двір з альтанкою… Як часто ми збиралися там із батьками й друзями. І що від цього залишилося тепер? Десяток фото в пам’яті телефону.

Я заплющила очі й спробувала уявити, що я вдома. От-от у двері постукає Сашка, знизу долинуть голоси батьків… Але мене оточувала лише тиша. Гірко зітхнула й розплющила очі. На жаль, я все ще була за тисячу кілометрів від дому — у чужій країні. Тут не було нікого, хто міг би підтримати чи хоча б дати добрячого копняка за ці марні мрії, які тільки роблять боляче.

Холодний душ прогнав зайві думки й допоміг остаточно прокинутися. Я зупинилася перед дзеркалом і скривилася:

— У таких мішках хіба що картоплю зберігати…

Темні кола під очима ще більше виділялися на тлі блідого обличчя. Привид — інакше не скажеш. Ранкова рутина була способом заземлитись і відволіктись від думок. Завчені механічні рухи збивали з сумних думок і давали відчуття чогось стабільного.

Мама чекала мене на кухні. Вона якраз допивала ароматну каву й збиралася на роботу.

Висока, струнка — навіть у свої сорок два вона виглядала розкішно. Елегантна зачіска підкреслювала тонкі риси обличчя, губи мама ледь торкнула помадою, а очі підвела так, що вони здавалися ще більшими. Бордова блузка була акуратно заправлена в строгу спідницю до колін, на ногах — туфлі на зручному підборі. Завершували образ невеликі сережки й тонкий браслет на зап’ясті. Вона виглядала бездоганно.

— Ти чудова, — я поцілувала маму в щоку й зручно вмостилася на стільці.

— Сподіваюся, сьогодні оцінять не лише мій вигляд, а й професіоналізм.

— У цьому можеш не сумніватися! Кращого архітектора їм не знайти!

Я сказала це з таким запалом, що мама розсміялася. Але я справді так думала.

— Дякую, сонечко, — вона тепло пригорнула мене й поцілувала в скроню. — Сьогодні можеш відпочити, як тобі пропозиція ввечір прогулятись околицями? Зовсім скоро почнеться школа і таких можливостей буде менше.

Я спробувала усміхнутися, але від самої думки про нову школу в мене почали тремтіти руки. Чи зможу я встигати за програмою? Чи вистачить мого знання мови? А нові однокласники?..

Мама, здається, прочитала мої думки.

— Ти дарма хвилюєшся. Все буде добре. Ти завжди вміла знаходити спільну мову з людьми.

— Сподіваюся…

— Відпочинь сьогодні, прогуляйся містом, тільки недалеко. Знайдеш нових друзів — вони тобі все покажуть.

— Думаю, свіже повітря піде мені на користь.

— Чудово. Люблю тебе.

Я зачинила за мамою двері й, спершися на них спиною, кілька хвилин просто стояла із заплющеними очима. Що ж, час виходити зі сховку.

Після сніданку і кількох годин порядку у квартирі я вирішила вийти з дому і трохи прогулятись, можливо знайду кавʼярню, куди підемо ввечір з мамою. Щоб не заблукати, я вирішила триматися центральної вулиці, що вела до затоки. Фотоапарат звично обтяжував шию, а настрій раптом покращився.

Кадри знаходилися самі: дзвінкий сміх маленької дівчинки з морозивом у світлій сукні; суворий вусань із газетою; автомобіль, ніби з епохи хіпі; елегантна бабуся в яскравій спідниці; закохана пара, що цілувалася просто посеред вулиці; продавець фруктів із маленької крамниці… Усі вони залишалися в цих миттєвостях — молоді, живі, справжні. І час над ними був безсилий.

За улюбленою справою я не помітила, як промайнуло понад три години. Голод швидко дав про себе знати, і я вирішила заскочити до найближчого магазинчика по щось смачне… і не дуже корисне.

Щоправда, я трохи переоцінила свої можливості — за пів години вийшла з двома великими пакетами. Наш холодильник, звісно, ще був майже порожній, але я явно захопилася.

Відкрити двері будинку з пакетами й фотоапаратом виявилося значно складніше, ніж я очікувала. Особливо на етапі пошуку ключів.

— Давай допоможу.

Я різко обернулася на хриплуватий голос — і буквально врізалася в високого хлопця. Навіть з моїм зростом у метр сімдесят з гаком я ледве діставала йому до підборіддя. Підняла погляд — і на мить забула, як говорити.

— Допомогти? — повторив питання незнайомець.

Я безпорадно кивнула, відчуваючи, як щоки зрадницьки наливаються жаром. Я ще ніколи так безцеремонно не витріщалася на хлопців… і не тупила одночасно. Це що, сонячний удар? Хлопець швидко відкрив двері, притримав їх для мене, а потім забрав пакети й усміхнувся. І це була небезпечно приємна усмішка — широка, щира, така, що мимоволі змушує усміхнутися у відповідь.

— Дякую.

— Я Деніел. А ти, мабуть, із квартири 13В?

— Кріс. Так, ми з мамою вчора переїхали.

— Радий знайомству.

— Навзаєм. І ще раз дякую за допомогу.

Я відчинила двері квартири й забрала свої речі. Наші пальці на мить торкнулися — і ми обидва ніби завмерли.

— Якщо знадобиться допомога — звертайся.

Він хитро підморгнув, ніби вже знав, що це не останній наш діалог.

— Дякую…

Запанувала коротка, трохи незручна тиша.

— Ну, я піду, — невпевнено кивнула я на двері.

— Іди, — знову ця усмішка.

Ходяча реклама стоматолога. Я раптом розізлилася на себе і свою дивну реакцію. Лише кивнула й зачинила двері… трохи голосніше, ніж планувала. З коридору почувся тихий смішок й я почервоніла ще більше. Чудово. Перше знайомство з американцями — на всі сто.

Решту дня я провела за розмовами з друзями та Сашком і приготуванням вечері. Брат намагався тримати веселий тон, розповів про справи вдома, про те, що вони з татом справляються, і що сумують. Заспокоїв мої страхи щодо школи і мені хотілось вірити, що все й справді буде добре. Мама повернулась біля двацятої.

— Як день? — вона ніжно погладила мене по щоці й усміхнулася. Виглядала втомленою, але задоволеною.