Глава 2

Наступні дні були сповнені напруження. Мама майже не розмовляла з татом, зникли звичні спільні вечері з жартами й сміхом. Ми більше не гуляли разом, не обговорювали день і не будували планів на майбутнє. Тема переїзду теж не піднімалась. Сашко намагався хоч якось примирити нас, але марно. Я все частіше тікала з дому — губилась у компанії друзів, у вечірках і шумі, лише б не повертатися до цієї тиші. А коли поверталась — одразу зачинялась у своїй кімнаті. Та розмови уникнути не вдалося.

Того вечора мама чекала на мене в кімнаті. Я вкотре пізно повернулась з прогулянки. Вона ковзнула по мені осудливим поглядом, але нічого не сказала. А мені стало соромно, це ж не я, я ніколи не робюила такий макіяж і не одягалась так відверто. Відвела погляд, а потім втомлено опустилась у крісло.

— Христю, скільки це ще триватиме? Не тікай від мене, не відштовхуй.

— Я не хочу говорити, втомилась.

— Ви з Сашком уже дорослі й маєте розуміти: від такого ніхто не застрахований. Це життя. Ми з татом не можемо нічого змінити.

— А може, просто не хочете? — голос зірвався. — Може, це ти винна? Проміняла сім’ю на роботу?

— Христинко, справа не в роботі. Просто наші почуття.. коли хтось... — мама заплющила очі, ніби підбирала слова. — Це складно пояснити, доню.

Я вперше по-справжньому побачила, наскільки вона виснажена. Безсонні ночі, тривога, цей постійний внутрішній біль — усе читалось у кожному русі.

— Мені завжди здавалося, що у нас міцна сім’я, що ви кохаєте одне одного, — я намагалася говорити рівно, але голос тремтів. — Я мріяла про таке життя. Думала, що колись зустріну людину, яка любитиме мене так, як тато любить тебе… А тепер що? — я безпорадно обвела рукою кімнату. — Це все було просто моєю ілюзією?!

— Доню, ми з татом любимо вас. Ти і Сашко — найцінніше, що в нас є. Але ми — живі люди. І… іноді почуття згасають. У цьому немає винних.

— Немає?! — я різко підвелася. — Ви просто руйнуєте моє життя! Змушуєте їхати в іншу країну, за тисячі кілометрів! Ви взагалі маєте право так вирішувати?

Мама мовчала кілька секунд, потім тихо сказала:

— Інакше ми зробимо нещасними всіх. Не можна склеїти те, що вже розбилося. Я не прошу тебе пробачити, просто спробуй зрозуміти. Для мене це чудова можливість розвиватись і здійснити свою мрію, для тебе — отримати зовсім іншу освіту. Просто все наклалось, але можливо це на краще. — здавалось останнє речення мама говорила більше собі.

— Я не можу цього прийняти! Я не можу просто взяти й поїхати в іншу країну!

— Подумай про можливості: навчання, нові друзі, інша культура, інший спосіб життя… Сприйми це як подорож, як пригоду. Це не так уже й довго — два роки пролетять швидко. Я не забороняю тобі бачитися з татом, він приїжджатиме до нас… ти… — мама зловила мій погляд і виправилась: — ми приїжджатимемо сюди на свята. Доню, це просто потрібно пережити.

— Я не можу… — прошепотіла ледь чутно. — Мамо, я так не можу! Ви просто вирішили все за нас і поставили перед фактом!

Сльози котилися по щоках, я розмазувала їх по обличчю разом із макіяжем, мама підійшла і міцно мене обійняла.

— Пробач, доню… пробач. Ми пройдемо це всі разом.

Її щоки були такі ж мокрі, як і мої. Ми довго стояли, обійнявшись і плачучи. Здавалося, разом зі сльозами виходить уся образа і біль. Чи пробачила я батьків? Ні. Чи зрозуміла їхній вибір? Скоріше змирилася, бо знала: зовсім скоро я поїду звідси, і почнеться нове життя. До якого я не готова.

Прощатися в аеропорту було нестерпно. Я ледь стримувалась, щоб не зірватися в істерику, не втекти. Що мене тримало? Міцна рука Сашка, який не відпускав мою долоню ні на мить. Йому було не легше, але він мовчав. Як і мама з татом. За всю дорогу й під час очікування посадки батьки майже не говорили одне з одним. Я розуміла, у їх стосунках надрив, щось сталось, у що не хотіли нас занурювати, принаймні мене. За ці тижні підготовки до переїзду емоції нікуди не зникли, як і страх. Я не розуміла, що буду робити, відчувала себе наче квітка кульбаби, яку вітер підхопив і кудись несе. Чи буде там змога пустити коріння? Чи я захочу цього? Чи зможу знайти хоч когось, хто стане другом у чужій і далекій країні?

— Ти завжди будеш моєю молодшою сестричкою. Пам’ятай це. — брат міцно пригорнув до себе, але я встигла помітити його мокрі очі. Сашко приховував почуття, уникав розмов про переїзд і відбивався пустими фразами. Але це не означало, що йому просто. Скоріше навпаки — брат завжди все тримав у собі і сам варився у суміші почуттів, не даючи розрадити і підтримати.

— А ти — моїм вередливим і надто серйозним братом.

Саша усміхнувся крізь сум, витер мої сльози прохолодними долонями. Він завжди був турботливим старшим братом, звісно, ми сварились, як і всі рідні, але знали, що маємо опору. Від розуміння, що я втрачаю її, біль нахлинув новою хвилею.

— Не будь надто суворою до мами. Їй зараз не легше, ніж тобі. У чужій країні ви будете потрібні одна одній як ніколи.

Я лише кивнула, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

Ми вже підходили до контролю, коли тато окликнув маму. Вона одразу обернулася — ніби чекала цього. Вони обійнялися так міцно, що я помітила, як напружилися вени на його руках. Тато притис її до себе, сховавши обличчя в її волоссі. Здається, він щось тихо шепотів. Потім мама різко відступила, повільно розтискаючи руки.

Коли ми вже сідали в літак, вона нишком витирала сльози. Я стиснула її долоню, намагаючись підтримати. Тепер нас залишилося двоє.

— Усе буде добре…

Здавалося, ці слова вона сказала не мені — собі.

У аеропорті Сан-Франциско, нас із мамою чекав чоловік із табличкою «Анна Собко». Він представився Робертом і пояснив, що є представником фірми, яка найняла маму і має відвезти нас до нової квартири та допомогти обжитись.

Усю дорогу мама, яка бувала в Сан-Франциско не раз, розповідала мені про архітектуру міста, про таємниці його яскравих вуличок. Час від часу до розмови долучався й Роберт. Його родина жила тут уже п’ять поколінь, і з того, як він говорив про місто, було зрозуміло: це його дім.