Пролог

Темрява кімнати огортала сірим саваном дві постаті. Тендітна жінка обіймала себе руками й задумливо дивилася у вікно. Поруч стояв високий чоловік, раз у раз пориваючись обійняти дружину, але так і не наважуючись торкнутися її.

Світло повного місяця, пробиваючись крізь вікно, лягало на них холодними плямами. Моторошні тіні ще більше загострювали риси облич, роблячи їх виснаженими й чужими. Здавалося, у кімнаті зависли розпач і біль.

— Думаєш, вони зрозуміють? — голос чоловіка звучав хрипло й приглушено. Він ніби боявся говорити, а ще більше — почути відповідь.

— Сподіваюся. Ти ж сам розумієш: так буде краще для всіх. — жінка навіть не обернулася. Стояла біля вікна, мов закам’яніла.

— Для кого, Аню? — він різко видихнув. — Невже всі ці роки просто в нікуди? І отак усе закінчиться?

Жінка різко обернулася й подивилася на нього холодно, майже відсторонено. Її очі, почервонілі від сліз, тепер були сухими. Вона вже все для себе вирішила.

— Де ти був раніше, Михайле, з цими «переживаннями» про наш шлюб? — тихо, але гостро.

— Мені шкода. Якби можна було все повернути…

— Не треба. — вона коротко хитнула головою. — Я не хочу цього слухати, Міш. Досить. Я втомилася від твоїх слів і запізнілого каяття.

Вона зробила паузу, ніби збираючи сили, голос звучав рівно і відсторонено. Наче диктор начитує байдужий текст.

— І я не відмовлюся від стажування. Тим більше зараз, коли тут мене вже нічого не тримає.

— А діти?..

— Навіть не починай. Подякуй, що я не розповім їм про твої «пригоди».

Михайло заплющив очі. Краще б вона кричала, влаштувала скандал… Цей спокій був нестерпним. Якби вона злилася — у нього ще була б надія. Що кохає. Що колись пробачить. Але цей спокій означав тільки одне — їй байдуже. Він дивився на жінку, яку кохав й не розумів себе. Коли все пішло не так? Чому зрадив? В який момент їх стосунки пішли не туди?

Жінка мовчки лягла на свій бік ліжка й закуталася в ковдру.

— Мені піти у вітальню? — тихо спитав він.

— Навіщо? — беземоційно. — Яка різниця, Міш?

Коротка пауза і болюче:

— Уже байдуже.

Михайлу захотілося струснути її, змусити відчути хоч щось — гнів, біль, сльози… що завгодно, тільки не цей мертвий спокій. Але він добре знав — це марно.

Тієї ночі ніхто з них так і не заснув.