Безвітряний День: Спогади дитинства та Історичні назви

Я прагну глибше пізнати свою ідентичність, свої генеалогічні корені та моральні цінності.

Для цього я вирішив розпочати з самого початку свого життя, з найранішого дитинства.

Це допоможе мені розпізнати свої сильні та слабкі сторони, а також помилки, які, можливо, траплялися на моєму шляху.

Я хочу винести з них уроки, якщо це можливо.

Моя автобіографія тісно пов'язана з моєю землею та українською державою, адже все це є невід'ємною частиною мого життя.

Я прагну дослідити уроки життя, які я отримав разом зі своїми рідними, родиною, друзями та оточенням.

Я хочу вплести історію свого життя в історію моєї землі, зробити її частиною історії України, а в ширшому контексті - всесвітньої історії. 

Моя мета - дослідити зв'язок між Богом та Україною, Богом та нами, Богом та мною.

Я хочу простежити цей зв'язок, іноді зустрічаючись із Провидінням. 

Велика помилка полягає в тому, щоб вважати класову боротьбу та пріоритет матеріального над духовним головними цінностями.

Ні! Духовне є важливішим, адже воно дозволяє нам жити вічно, будучи продовженням нашого тілесного та фізичного існування вже тут, на землі.

Духовне є основою, яка дозволяє нам розвивати нашу національну культуру, захищати її від загарбання та

поневолення. Саме тому ми шануємо наших предків та героїв, які боролися за нашу свободу та незалежність.

Духовність надає нам сили та натхнення, допомагає зберігати  нашу ідентичність та передавати її наступним поколінням.

Вона є джерелом нашої національної гордості та єдності, що об'єднує нас у боротьбі за справедливість та правду.

Ми вшановуємо пам'ять тих, хто віддав своє життя заради нашого майбутнього, і черпаємо з їхнього прикладу мужність та рішучість.

Краще мати сто співочих пташок, кожна з яких приносить свій унікальний голос і думку, ніж одну пташку, яка співає лише одну пісню.

Плюралізм думок і свобода вираження - це справжнє багатство суспільства.

Суспільство, позбавлене різноманітності думок, втрачає свою людяність і творчість.

Дорогий я,

Я знаю тебе стільки скільки, себе пам'ятаю. Одного разу я чув, що є ''друг, який привязується ближче брата чи сестри'', і, так, це ми, хоча я сумніваюся, що це те, про що йдеться в прислів'ї. Я був близький з деякими людьми, але ти і я? Ми маємо певну прив'язаність. 

Озираючись назад, можна сказати, що я добре ставився до тебе. Власне кажучи, більше разів, ніж я можу порахувати, я ставив тебе попереду всього.

Коли ми росли, я намагався зробити так, щоб ти завжди був попереду. Я подбав про те, щоб ти отримав більше печиво та цукерок на тарілці, найкраще місце в маршрутках чи автомобілях, найзручніше крісло в будь-якій кімнаті, куди ми заходили. 

Погоджуєшся?

* * *

Це була пора року, коли природа перебувала достатньо ще в перехідному стані - весна чи осінь 1974-го року.

Повітря було прохолодним, але не холодним, і не зовсім теплим.

Відчувалася легка свіжість, яка огортала все навколо, проте вітру як такого не було.

Це створювало особливу атмосферу спокою та затишку, коли можна було насолоджуватися кожним моментом, не відчуваючи дискомфорту від погодних умов.

Йшли батько із малим сином зі своєї новобудови на схід, в точніше північний схід.

Далі батько разом із сином Ігорем спустилися з гори на пасовище, де колись, як я бачив, пастимуться різні корови з квітня-травня по листопад, а інколи й до початку грудня.

Там будуть брикати телятка, додаючи рухливості життя цьому місцю.

Поглянь на стадо, яке пасеться біля тебе: воно не знає, що таке вчора, що таке сьогодні, воно скаче, жує траву, відпочиває, переварює їду, знову скаче, і так з ранку до ночі, кожного дня, тісно прив'язане в своїй радості, і в своїм стражданні, до стовпа миті, і тому не знаючи ні меланхолії, ні перенасичення. 

Спустилися з горбка, де стояла наша новобудова, яку ми відвідували, щоб перевірити, чи все там в порядку.

Далі ми спустилися на рівнину, або як у нас в Галичині кажуть, на пасовище.

Потім по рівнині і під гору ми рухалися до міжміського шосе, що проходило крізь наше новобудовне село, до мосту в його обочини.

Після мосту пролягало пролісся з дикоростучим деревам.

Це було одразу після обіду.

Тоді я не помітив, щоб їхали автобуси чи машини.

Автобуси їхали повз старі та нові будівлі, а також повз улюблену маленьку річку, яка мала гарні пасовища.

З села Черхави, яка є відомою своїм монастирем із початку 16-го віку та записана, ввійшла в Історію України-Руси М.С.Грушевського, давнє село, і, напевно ж, достатньо побожне, ж виходила ця річка, що радувати людей навколишніх сіл, і вона простягалась на 26-ть кілометрів завдовжки, і текла Самбірський, і, частково, Дрогобицьким районом, у басейні річки Дністра, площею 180 квадратних кілометрів, і спочатку впадала лівою притокою в річку Бистрицю (Бистрицю Тисменицьку), біля села Велика Озимина, а потім - вони обидві впадали в річку Дністер, і всі чотири течії із Дніпра впадали в Чорне Море (Руське Море).