ЧАСТИНА 3

До батьківського дому під’їжджає наш джип, паркується і з нього один за одним виходять наші герої. Калян і Вова допомагають дістати валізи. Назустріч їм виходить Ростислав Святославович і мама.

– Слава Богу! Діти приїхали! – радіє жінка і кидається обнімати всіх. – Полінка!

Вона цілує внучку.

– Бабусю!

– Мамульчик! – радіє Сніжана.

– Батьку! Мамо! – офіційно промовляє Настя.

– Ну як доїхали? Кажуть, вас там трохи замело, – лукаво промовляє Святославович до сина.

– Тату, я повинен визнати – без тебе ми би ніяк не добрались. Дяка Каляну і Будді! Вони нас врятували.

– Да! Будда крутий!

– Яке щастя, що ви нарешті всі… а де Панько?? – стривожено питає мама.

– Ма, його забрали мужики із шуфлями. Але обіцяли повернути. Частинами, – жартує Настя у своєму фірмовому стилі.

– Настя! Не можна так жартувати.

Але всі хихотять. Поліна падає у сніг, щоб пограти у ангелів.

– Він просто на квадроциклі добирається, – авторитетно пояснює Вова. – Разом зі своєю подругою, котру, до речі, знайшов тато.

Вони із батьком обмінюються багатозначними поглядами.

– Та це випадково вийшло. Зустрів товариша із СБУ із її справою у руках, – підморгує Святославович.

– Щось тут не чисто, – замислено промовляє Настя.

– Ходімо в хату – побачите, як мої пацани прикрасили ялинку, – запрошує хазяїн дому. – Вони ще й 300 раз віджались за день! Я, наприклад, дуже задоволений.

Всі прямують у дім. Калян затримується біля автомобіля. Сніжана підходить до нього.

– Мені було так приємно познайомитись, – сором’язливо каже вона.

– Взаємно, Сніжана, – відповідає він приємним баритоном. – Може перейдемо на «ти»?

– Так, звичайно.

Пауза.

– Так ти… е-ем… мені просто хотілося б ще з тобою порозмовляти. У нас просто стільки спільного! Ти просто буддист, вегетаріанець, із Індії…

Калян сміється:

– Ти ПРОСТО також із Індії?

– Ні… – знітившись. – Можна, я візьму твій телефон? Точніше, твій номер телефону?

– Нема проблем. Лише давай у дім зайдемо.

– А ти хіба?.. Е-ем, я думала ти додому їдеш.

– Ні, твій тато запросив мене. І я погодився.

– Так? Оце я дурна. Що я тут торочу? Могла ще весь вечір не питати про номер телефону...

– Сніжана, все нормально.

Він ставить руку на плече дівчині і веде її у дім:

– У нас в Індії кажуть: неважливо, яку фігню ти торочиш. Важливо, що ти також Будда.

Під їхніми ногами приємно хрумтить сніг.

– Я ще вірші пишу... – каже Сніжана і вони зникають всередині дому.

Памятаєте ці неймовірні прекрасні вітальні, котрі зявляються у Голлівудських фільмах? Ці фантастично нереальні каміни і прикраси і вся фігня? Так от, Святославович добре постарався, щоб наблизитись до цього гамериканського взірця.

У цю гарну і блискучу вітальню заходять всі наші герої (окрім Панаса і Юлі, звісно).

– Ось! Помилуйтесь! – гордо каже Святославович.

Всі захоплено ахкають.

– Батьку, це просто казка! – доповідає Настя про свої враження.

– Це найкраща у світі ялинка! – каже маленька дівчинка на імя Поліна.

– Тато сам її виростив, – каже мама. – Він не збирався її рубати. Але тут такий привід… Всі наші діти зібрались.

Вона робить паузу і розчулено шморгає:

– Ростик взагалі так переживав перед вашим приїздом.

– А то! – бадьоро підтверджує голова родини. – Коліна так не трусились навіть перед першим виходом на ринг.

– Що серйозно?.. – дивується Сніжана.

– Ну, ви ж мої діти. І деякими із вас я навіть пишаюсь. От, наприклад, Настя…

– Дивіться! Тітку Настю показують! – вигукує дівчинка, вказуючи на телевізор.

Дійсно – на екрані телевізора Настя розказує щось у випуску новин. Ростислав Святославович вмикає звук.

– «Коли чиновник каже, що у них не вистачає коштів, то йому можна одразу бити морду. Тому що у країни вистачає коштів на все, але влада пиз…ть 90% виділених коштів. Це все одно, що гучно перднути за столом, але зробити вигляд, що у тебе нема такого органу, щоб здійснити такий звук.

Всі в шоці.

– Вперше в житті вони не перекрутили мої слова! – невимушено зауважує Настя.

– Я… я вражений… – не може знайти слів Святославович.

– Я ще думала відригнути у кінці. Але потім подумала, що це буде надто класично, – виправдовується Настя.

– Ти умієш спеціально відригувати? – добродушно цікавиться Калян.

– О ні! – у розпачі вигукує Сніжана.

– Як два пальці об асфальт!

Настя демонстративно відригує. Вова і Поліна регочуть. Святославович повертається до свого найстаршого.

– Вова, тепер у мене надія лише на тебе.

Але повернемось до Панаса і Юлі: у цей час (чи може трохи раніше) вони мчать на квадроциклі по дорозі за містом.

– Так, а чим ти займаєшся, Йосиф? – іронічно питає Юля у юнака, що вчепився їй у спину.

– То тим, то сим. Фінансовою аналітикою, в основному.

– Тобі, до речі, із того банку більше не дзвонили?

– Якого? Того що ми обдурили разом?

– Ага.

– Ні, я відправив їм своє свідоцтво про смерть. Я тепер завжди так роблю, – розповідає Панас.

– Хитро.

Раптом квадроцикл починає глохнути.

– Що сталось?

– Чорт! – лається Юля. – Бензин закінчився. Фак!

Транспорт остаточно спиняється. Обоє злізають із квадроцикла і озираються. Довкола – поля і заміські дачі. Найближчі будинки – херзнаде. Все засипало снігом і не видно ні душі. А ще – все скоро порине у темряву вечора без вогнів міста.

– Як ти могла вибратись у дорогу і не заправитись? – сердито питає Панас.

– Я заправилась! – огризається Юля. – Просто мені весь день довелось гасати за тобою. А ще цей сніг на голову, як… сніг на голову.

Дівчина дістає мобільний і починає лаятись ще більше:

– Ні-і! Батарея здохла!

– Тому треба возити із собою дві мобілки, – повчає юнак.