«Ця поїздка змінила моє життя раз, а потім ще разок».
Заєць у тролейбусі
Прекрасні історії не обов’язково повинні відбуватись саме під Новий Рік та Різдво. Просто так нам простіше у це повірити.
– Зі мною сталось справжнє чудо!
– Коли це було?
– Під Новий рік!
– Що?? Тоді що тут чудесного??
– Так! Запхай це собі в дупу! Під новий рік може статись люба фігня!
– Я один раз під Новий Рік випив літр водки і потім ще їхав на ровері у магазин.
– Ха! Я під Новий можу вмазати літр водки, бутилку шампусіка і з пивком грати у більярд на роликах.
Ну, все досить хлопці! Суть у наступному: головне, щоб нам було легко повірити у можливість чуда. І тоді справа за малим!
Саме це сталося із героями нашої історії. Четверо... Чекайте, я перерахую: Вова, Настя, Сніжана, Панас. Так, наче четверо. Так ось: якби у цих людей не було віри у чудо, то... Хоча стривайте, мені здається у Панаса не було віри у чудеса... А Вови то точно – він же справжній прагматик. Холєра! Не виходить нічого. Ну, тоді забудьте – я просто розкажу вам цю новорічну історію, а ви вже собі вирішуйте, що там і як.
*
До великого красивого особняка десь у передмісті під’їжджає стареньке авто. Спиняється і сигналить. Із машини з’являється чоловік середньої статури із напруженим виразом обличчя. Це Вова. Йому уже за 30 і ставиться він до життя дуже серйозно.
Майже миттєво назустріч йому із дверей особняка виходить Ростислав Святославович. Цьому мужику уже стукнула шістедясятка, але він у чудовій фізичній формі. Одягнутий у спортивний костюм, зі свистком на грудях.
– О-о! Синок! – хазяїн дому підтюпцем, немов на тренуванні, біжить до Вови. – Синочок. Синище!
Вова посміхається йому у відповідь, але щойно він опиняється поруч із батьком, той завдає синові майстерного удару по печінці. Вова згинається від болю.
– Це печінка, печіночка! – задоволено примовляє Ростислав Святославович.
Вова цідить крізь зуби:
– Тату, за що?..
– В смислі? А ти чого не закриваєшся? Втратив форму?
– Ти ж не попередив…
– Попередив? ЖЕК тебе попередить!
Раптом Вова розпрямляється і намагається вдарити батька, але той ухиляється, і завдає ще один удар синові.
– Ох йо... – стогне Вова.
– Це селезіночка! – примовляє Святославович. – Вова, чого ти не падаєш? Уже б давно нокаут відрахували!
У цю мить, немов удар гонга, із дому виходить мама Вови. Вона також виглядає молодо, але без спортивного фанатизму. Побачивши цей нерівний поєдинок, вона злякано вигукує:
– Господи! Ростик! Що ти робиш?
Бій одразу спиняється.
– Він сам винен. Він не тренується! – Святославович свистить у свисток. – Добре, Вова, вибачай. Пішли в хату. Я такий радий тебе бачити!
– Особливо мою печінку…
Дбайливий батько обнімає побитого сина і веде його до будинку.
– Ось чого діти не хочуть до нас приїжджати – ти їх калічиш! – сердито коментує ситуацію мама і кидається обнімати сина.
Всі разом вони заходять всередину ошатного особняка.
– Я зроблю тобі какао. Як ти любиш, – ніжно промовляє мати до свого дорослого сина, коли він уже сідає на диван у вітальні. Поруч стоїть батько і ритмічно стискає еспандер.
– Дякую, мамусю!
– «Зроблю тобі какао», – передражнює дружину Святославович. – Ти його розпещуєш! А потім він удар не тримає.
Докірливо глянувши на чоловіка, жінка виходить. Батько сідає навпроти сина.
– Ладно, все одно ти у мене найкраща дитина, – зітхає він.
– Ти про що?? У тебе ще троє дітей!
– Є з чим порівняти!
– Настя, Панас, Сніжана…
– Сніжана – це моє найбільше розчарування у житті. Після керлінга.
– Керлінга??
– Це такий ідіотський спорт, де труть лід швабрами. Не уявляю ідіота, який придумав це.
– Тату, ти що?.. Не можна говорити так про олімпійський вид спорту. І про дочку тим більше!
– А що вона доброго зробила у житті? – Святославович переставляє еспандер у іншу руку. – Народила від якогось індійського йога. Мама-одиначка. Ще й дитину назвала поліном.
– Поліна!
– Поліно. Хай ще на керлінг її запише.
Мама приносить чашку із какао і ставить його на журнальний столик перед сином.
– Дякую, мамусю, – лагідно промовляє Вова, але зривається із місця – він сердитий на батька.
– Слухай, ти тільки те й умієш, що висувати звинувачення. А ти коли-небудь задумувався, що у нас у кожного своє життя? Ти хоча б колись думав, про що МИ мріємо, а не ти?
Відставивши еспандер, Святославович також зривається з місця
– Га? Ні, ну я розумію, ти і Настя – нормальні люди. Хороша робота, ти одружений, у Насті хлопець – колишній борець. Люксично! Але Панас і Сніжана…
Він хитає головою.
– Чому ви сваритесь? – встряє матір. – Хоч би раз зібрались разом всією сімєю і ти...
Вона повертається до чоловіка:
– ...припинив би свої докори. Тебе діти бояться!
– А що я? Тренер повинен бути жорстким!
– Отож бо! Ми не твої учні! – викрикує Вова і сердито відвертається до вікна.
В його очах – вся біль від пережитого у дитинстві. Численні роки стресу і нестерпного режиму. Під тиском погляду дружини, Ростислав Святославович нарешті замислюється над своєю поведінкою. Після паузи, він піднімає догори руки:
– Добре, добре. Ти хочеш, щоб я подумав про ваші бажання? Давай так: ти збираєш всіх на Новий рік у нас, а я уже розберусь стосовно бажань.
– І без дорікань! – додає матір.
– Шоб я скис! – запевняє Святославович.
Жінка мрійливо закочує очі:
– О, якщо б ви зібрались всіх на Новий рік – це було би фантастично!
– Добре. Я згоден, – киває син.
Батько несподівано свистить у свисток – всі здригаються.
– От і домовились! Теж мені – виклик. Виконати ваші бажання. Ти ж знаєш, як тепер мій спорткомплекс називається?