Дорога

Зустріли якось три мандрівники чарівницю, і запитали у неї, якою дорогою їм краще йти, щоб була вона рівною і легкою. Чарівниця сказала.

- Я дам кожному з вас по дві фарби, червону і сіру, а ви по черзі пройдете однією і тією ж дорогою, наприкінці дороги я чекатиму на вас, яку фарбу кожен з вас принесе мені, таким шляхом і піде далі, - і зникла .

Пішов перший мандрівник. Ішов він ішов , і раптом небо затягнулося хмарами, почався дощ, зрадів мандрівник дощу.

- Дощ це добре, від дощу все краще рости починає, - подумав він, і пішов далі. Іде, іде, а дощ все не закінчується, і не закінчується. Дістав тут мандрівник червону фарбу, і намалював у небі дугу, і одразу розійшлися хмари, а від червоної дуги з'явилася помаранчева, потім жовта і так далі, і незабаром вийшло сонце, і засяяла на небі веселка.

Прийшов мандрівник у місто на велику площу, на площі багато людей, ніби свято якесь, але ніхто не веселиться, не танцює. Дістав мандрівник червону фарбу, намалював прапорці та гірлянди, прикрасив маски та ковпаки, навіть носи клоунів прикрасив, і пролунала музика, посміхнулися люди, почалися веселощі. Всі дякують мандрівнику, запрошують на свято як почесного гостя, повеселився він і далі пішов.

Бачить, на майданчику грають діти, лише одна дівчинка плаче. Запитує її мандрівник;

- Чому ти плачеш?

- У всіх подружок сукні красиві, кольорові, а у мене негарна, сіра, - відповідає йому дівчина крізь сльози.

Дістав знову мандрівник червону фарбу, і прикрасив сукню дівчинки. Розсміялася та, подякувала мандрівнику, і побігла грати і веселиться, а мандрівник усміхнувся, і пішов далі.

Вирушив другий мандрівник. Почався дощ, узяв мандрівник сіру фарбу, намалював собі парасольку, йде бурчить, що від парасольки толку мало, ноги все одно мокрі, а там дивишся і до граду не далеко, і дійсно незабаром пішов град, ледве знайшов мандрівник де сховатися від негоди. .

Прийшов він у місто, побачив натовп людей на площі, думає, – Чого їм удома не сидиться, пройти через них нема як. Дістав сіру фарбу, намалював хмари, пішов дощ, люди додому розбіглися. А мандрівник тільки руки потирає, думає, який я винахідливий!

Іде він далі. Побачив, що діти граються на майданчику, а одна дівчинка плаче, питає;

- Чому ти плачеш?

- У всіх подружок сукні красиві, кольорові, а в мене негарна, сіра, - відповідає йом малау крізь сльози.

Дістав мандрівник сіру фарбу, і зробив убрання всіх дітей однаковими, сірими. Подивилися діти один на одного, і побрели похмуро додому. А мандрівник думає; – Зате тепер нікому прикро не буде, бо ніхто не виділяється. І пішов далі.

Вийшов третій мандрівник. Ішов, ішов, застав і його дощ. Подивився мандрівник на фарби, і думає; - Ну ні, чарівниця сказала, що подивиться яку фарбу ми їй принесемо , така і дорога на нас чекає, видно не хоче, щоб ми її фарби витрачали, принесу їй цілі фарби, і отримаю найкращу дорогу.

І пішов далі, промок до нитки, плечі та голову градом побило, але не скористався він жодною фарбою.

Прийшов третій мандрівник у місто, бачить на площі натовп людей мається, всі хочуть веселитися, але ніхто не знає, як це зробити. - Е ні, думає мандрівник, - Це їхні проблеми, не мої, хай самі вирішують, стану я заради них свої фарби псувати, - і пройшов повз.

Побачив дітей, що грають, і дівчину, що плаче, і теж повз пройшов, адже в дівчинки мама є, от нехай і піклується про вбрання для доньки.

Підходить перший мандрівник до призначеного місця.

- Ех, використав я всю червону фарбу, а до сірої навіть не доторкнувся, яку то мені за неї чарівниця дорогу дасть, напевно саму кам'янисту , і вибоїсту. Ну і нехай, зате стільки всього зроблено гарного в дорозі, – думав він.

Побачив чарівницю, віддає їй сірої фарби, повну банку, посміхнулася чарівниця. Потім подає їй банку з-під червоної фарби, глянув, а банка то повна! Дивується мандрівник.

- Як же так, - каже, - я ж поки йшов, тільки червоною фарбою і малював, думав, вона скінчилася давно.

– Червона фарба у мене особлива, – відповідає чарівниця. – Чим більше нею малюєш, тим більше її з'являється. Я дарую тобі цю фарбу, добра людина, і відтепер усі дороги якими ти йтимеш, будуть рівними і гладкими, і вказує мандрівникові на його дорогу. Попрощалися вони, пішов мандрівник.

Підходить другий. Простягає чарівниці порожню банку сірої фарби, а потім з посмішкою повну банку червоною, глянув , а червона фарба вся засохла.

- Я дарую тобі мандрівник цю засохлу фарбу, ти йтимеш кривою вибоїстою дорогою, і вона стане рівною тільки тоді, коли зумієш ти розм'якшити висохлу фарбу, і намалювати нею щось  хороше, - сказала чарівниця, і попрощалася з другим мандрівником.

Підходить до неї третій мандрівник, і самовдоволено посміхаючись простягає дві банки, дивиться, а вони обидві порожні.

— Як же так, — каже, — адже я не користувався жодною з них.

- Тож бо й воно, - відповідає чарівниця, - Ти не користувався жодною з них, і вони обидві зникли, тому, що були тобі не потрібні.

Подала вона і третьому подорожньому порожню баночку з-під червоної фарби, і каже;

- Твоя дорога буде рівна, і гладка, але в кінці тебе чекає урвище, таке широке і глибоке, що тобі через нього не перебратися, тільки заповнивши по дорозі баночку червоною фарбою, зможеш ти намалювати собі міст, і перейти урвище.

- Але як же я її наповню? – дивується мандрівник.

- Тобі наповнять її інші люди, якщо ти перестанеш проходити повз них, - відповіла чарівниця, і попрощалася з третім мандрівником, вказавши йому його дорогу.

Пішли мандрівники, і жоден з них не зрозумів, що вони знову пішли однією і тією ж дорогою…