Дорога

          — Я не знаю, воно ніби кличе мене. Я ніколи раніше не був там, я не знаю, що це за місце. Вже довгий час. Ігоре, ти слухаєш?
          Ігор сидів та задумливо розмішував чай ​​срібною ложечкою, втупившись кудись у далечінь. Його співрозмовник виглядав напружено, весь час сковтував слину.
          — Так, я тебе слухаю.
          — І що скажеш на все це? — Запитав чорнявий чоловік. Ігор продовжував спокійно помішувати чай і думати про щось своє.
          — Перевтома в тебе, ось що. Сидиш по двадцять годин за паперами, не спиш ночами, ось і привиджується чортівня. Виснаження нервової системи - тобі треба відпочити.
          Мабуть Ігор Криштафович хотів якомога швидше завершити розмову. Думками він був вже вдома, а тут, як на зло, подзвонив Влад, захотів терміново побачитись.
          — Не знаю.
          Влад виглядав стурбовано. По своїй натурі він був холериком, тому надмірна емоційність не викликала ніяких підозр у його шкільного друга Ігора.
          — Зате я знаю. Відпочинь нормально, хоча б тиждень, відіспися. А там і різне перестане здаватися. Раджу тобі як психолог! — З посмішкою сказав Криштафович та вже зібрався йти. Влад мовчки допив чашку чаю, зітхнув. Ігор не хотів йому допомогти, не хотів повірити та вникнути у слова, Влад розумів це.
          — Може ти й правий. Добре, пане психолог, прислухаюся до вашої поради — В тон своєму товаришу відповів Влад, намагаючись приховати роздратування. Криштафович посміхнувся, ніби винувато глянув на годинник:
          — Ой, засидівся я. Вибач, друже, пора мені.
          А потім якось загадково додав: — Та й ти не засиджуйся тут. Тобі теж пора. Пора йти.
          Влад знав Ігора багато років. Він умів визначати, коли той фальшивить в чомусь і тепер він бачив, що друг вже хоче по-швидше позбутися від нього. Однак Влада це не чіпляло - голова була забита зовсім іншим. До столика наближалася офіціантка, кругом були люди; теплий осінній вечір тільки розпочинався.

* * *

          Будинки. Багато старих, перекошених будинків із дерева, в деяких немає вікон. З самого краю - давно поросла чагарниками ферма, біля неї непримітна хатинка. Вона відрізняється від інших. Хто там живе?
          Таблетки закінчилися ще вчора. Владислав Ткаченко лежав на ліжку, мовчки дивлячись у стелю. Світанок. Він не спав. Хто, хто живе в будинку з самого краю? Було відчуття, ніби прийшло божевілля. Він згадував.
          Все це почалося декілька тижнів тому, після робочої поїздки. Його відправили на переговори з іншою компанією до обласного центру. Потрібно було вирішити певні моменти з доставкою та транспортуванням товарів. Звичайні робочі моменти… Самі переговори тривали довго, але продуктивно. Влад намагався показати себе з кращого боку: тримався розкуто, гідно. Все це коштувало зусиль — він по правді не любив усю фальшивість таких зустрічей. Коли важкі люди спілкуються на важкі теми та приймають важкі рішення – це забирає сили. Але що поробиш, це життя.
          Закінчили майже після обіду Влад був морально виснаженим, сильно хотілося додому. Він всім потиснув руки та ввічливо попрощався. Дорога додому була не дуже далекою — годину на автомобілі. Темно-синя лада чекала свого господаря під будівлею компанії.
          Владислав Ткаченко тепер лежав у своїй кімнаті. Спогади принесли чергову порцію тривоги, в роті пересохло. “Напевно, від відсутності таблеток”, подумав він. “Напевно, я просто збожеволів”.
          Невелике селище обабіч дороги. Дуже далеко. Похмурий ліс, низькі будиночки. На узліссі стоїть маленька капличка, хтось розвалив її та перевернув хрест догори ногами. Очі прибитої цвяхами до дерева лисиці дивляться в нікуди. Стовбуром вниз все ще стікала кров. Хто живе в хатинці біля ферми?
          Хоча на дворі вже панувала осінь, було досить тепло. Влад їхав швидко, час від часу поглядаючи на годинник: було бажання встигнути до початку футбольного матчу. Він їхав однією з побічних доріг, а не трасою — так швидше. Що далі? Ніби як домовленостей було досягнуто. Та ще й хорошою ціною! Його компанія точно не в програші, можна сказати, що все пройшло дуже і дуже вдало!
          На душі спокійно. Машина рухалася плавно, тихо звучала якась пісня по радіо; до початку футболу залишалася рівно година.
          Він відчув легкий біль в потилиці. Раз по раз повертаючись до того дня, Владислав шукав причини, намагався зрозуміти суть, зміст усього, незважаючи на серйозні побоювання щодо власного психічного здоров'я. Думки постійно вислизали, провалювалися в тривожний сон. Заспокійливе трохи допомагало — але воно закінчилося вчора.
          Дівчинка вибігла несподівано. Влад натиснув на гальма. Машину круто занесло, навколо піднялися хмари пилу. Ткаченко видавив з себе кілька слів, за які його б вилаяла мама багато років тому. Він різко відчинив двері машини. Дівчинка в брудному одязі стояла на тому ж місці й плакала. Вилаявшись, Влад підійшов до дитини. Навколо було порожньо, лишень іноді проїжджали автомобілі, переважно вантажівки.
          — Що з тобою? Я тебе збити міг! Чуєш?
          Дівчинка голосно плакала.
          — Хочу до татка! Я хочу до татка! Віддайте татка, віддайте!
          Плач і вереск дівчинки змусили ще раз вилаятися Влада, але вже подумки. В очі кинулася побиті коліна, надзвичайно бліда шкіра.
          — Де... Де твій тато?
          — Він вдома, а я заблукала! Поверніть мені тата — Попрохала дівчинка й знову почала плакати. Серце Влада вилітало з грудей — він почав усвідомлювати, що ледь не вбив маленьку людину.
          — А де він? — Тихо запитав Влад, опановуючи себе — Де ти живеш? Вона трохи заспокоїлася, шмигнула носом.
          — Ось там тато, я заблукала! Татко зовсім один, йому треба допомогти, мені потрібно до нього! — Вже трохи спокійніше сказала дівчинка, витираючи сльози брудним рукавом і вказуючи рукою в бік галявини — До тата!
          Влад приплющив очі та зітхнув. Навколо жодної душі. По радіо диктор розповідав про трагічне потоплення круїзного лайнера та про політичні стосунки європейських країн. Після новин зазвучала якась весела пісенька — в ній співалося про красне літо й про те, як добре бути молодим.