Дорога

Сіра дорога, сірі дерева, сірі важкі хмари, крізь які не може продертися несміливе квітневе сонячне проміння. Кілометр за кілометром пейзаж немов зливається, його розбавляють лише рідкі побиті безголові танки обабіч та скелети спалених автівок. Ще нещодавно тут точилися бої за кожен клаптик рідної землі, а зараз — лише ось такі панцири, мов у фантастичних черепа́х, нагадують про жахітливі події кількатижневої давності. І тиша довкруг. Тиша у полях. Тиша у лісосмугах та посадках. Тишею огорнені вибалки та яруги. Тиша у селах, що пропливають у вікні автівки. Тиша повсюди.

Гулка, моторошна тиша. Не чутно ані перегукування птахів, ані шурхоту чи завивання вітру — вся природа немов заніміла. Немає звуку роботи сільськогосподарської техніки, яка б мала цієї похмурої квітневої днини що є духу обробляти масні чорноземи, готувати ниви до посівів. У селах теж анічичирк, злякані люди чимдуж ховаються по своїх обійстях, заледве почувши шум поодинокої автівки, та й всюдисущі собаки, ніби теж розуміють — а мо’ й справді розуміють, хто ж їх розбере? — не обгавкують, як завше, а лишень пи́ски цікаві вистромлюють з-під огорожі, не показуються цілком.

Бо ж страшно. Досі до оніміння страшно…

Порожня дорога все далі й далі стелеться мору́гою стрічкою, розкресленою то пунктиром, то суцільною лінією, подекуди розтертою силою силенною коліс і гусениць, та, немов мереживом, поздобленою тріщинами й вибоїнами — і ледь помітними, і глибоченними, з яких на світ позирає старезна радянська бруківка. Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром…

Незмінна дорога, яка ніби застрягла десь на повторі, і з якої немає можливості вирватися. Враження, що потрапив у якийсь постапокаліптичний світ, погрожує поглинути з головою. Легка розмова, може, і допомогла б, та тільки напруга, що наростає у геометричній прогресії, не дає й рота відкрити, перехоплює подих, здавлює горло.

Попереду черговий вибалок, яким помережані тутешні краєвиди, мов порізаний кимось криворуким пиріг. Наближаємося до нього, пірнаємо – із його глибини на нас глипає циклопічне око САУ. Просто у лобове скло! Так близько, що здається, зараз наша автівка просто зникне під її широченними гусеницями, сплющиться у фольговий млинець.

Навіть не одразу помічаю «зетку» на башті – зараз важливо лише те, звідкіля цей монстр тут узявся! Стоїть, зверхньо споглядає: «Ану ж, нікчемні людиська, що маєте на противагу?»

— Твою мать… — вигукує чоловік, а кермо в його руках, здається, зараз хрусне, як черствий бублик. — Казали ж, дорога чиста! Що за херня?!

Видихай! На САУ «Мста-С» майорить жовто-блакитний прапор!

А позаду неї — нашвидкуруч поставлений блокпост, на якому нас зустрічають насуплені, заро́слі, але такі рідні-ріднісінькі українські обличчя. Чоловіки, з вигляду — місцева тероборона, одягнені хто на що придавсь та й озброєні сяк-так. Але прискіпливо перевіряють документи, пильно оглядають авто, допитуються — хто, куди, навіщо. І вже тільки потому, розслабившись та усміхаючись, місцевим суржиком розповідають:

— Так, були, лазили, падлюки, по селу, та тіко нашугані дуже, боялися кожного шереху, все автоматами грозили, гади. Добре, хоть недовго вони тут хазяйнували, — розказує чорнявий чоловік далеко за п’ятдесят, виблискуючи золотими коронками на зубах.

— Ага, а потім, як їх гнали, шо собак, — підхоплює другий, років тридцяти, з низько насунутою на очі шапкою, цигаркою в зубах та мисливською рушницею (єдиною на всю їхню команду з чотирьох оборонців) наперева́ги, — то й поки́дали все, шо не могли потягти за собою, навіть техніку, яка не їхала. Багато трохвеїв наші хлопці зібрали після них. САУ-шку їхню оно підбили, так наші глянули — кажуть пльовий там ремонт потрібен, пригодиться, бросили поки, вернуться по неї, а зараз вона нам не мішає, навпаки, гарячі голови остужує. А хто їде — так ще й фоткається!

Боже збав від таких фото!

Дякуємо, розпитуємо про дорогу та, вже бадьоріші й веселіші, їдемо далі. Туди, де на нас уже давно чекають…