Розділ 17. Принц Бертліз

Розділ 17. Принц Бертліз

Гори здавна належали драконам. Дорога вела нас до Королівства Мірея, котре займало майже всі гори Карпатани, високі, сині й сизі у сонячну погоду і чорні у час дощів та гроз. Дорога почала петляти між низькими пагорбами, потім гори стали вищі, далі – ще вищі...

На горизонті попереду виднілися вершини зарослих древнім лісом високих гір. На полонинах стояли то складене дбайливими селянами в невеличкі копиці сіно, то засаджені поля гірського винограду, яким славилася ця країна. Вино драконів вважалося цілющим і було дуже смачним. Я, правда, не пробував, але читав про це у книгах.

Дракон Бертліз жадібно вдивлявся в краєвиди, всотував красу краю, який поставав перед нами, але видно було, що він стривожений і чимось пригнічений.

- Бертлізе, - запитав я, неначе про щось згадавши. – Ти казав, що у вас у королівстві жив колись відомий і легендарний дракон Правінус. А чим він відомий? Ми в школі вчили просто про те, що в Карпатанах живуть різні сім'ї драконів, кожен займає якусь гору й будує там собі замок. А править ними зараз клан Червонохвостих, здається, король Вертаній?

- Вербаній, - глухо виправив мене дракон, здавалося, слова давалися йому дуже важко. – Це... це мій батько...

- О, то ти принц? Принц драконів?! – аж підскочив я на возі. – Це ж чудово! Ви чули? – звернувся я до Омелька й тіней, котрі про щось якраз розмовляли. – Бертліз походить із королівської династії! А ми тут з тобою так просто розмовляємо! І на "ти" звертаємося! А ти поважна особа! Принц драконів! Ох, ніхто ж не повірить, що я знайомий із принцом драконів із самої Мікстеї! - у мене аж дух захопило.

- Так, - гірко посміхнувся Бертліз. – Я з королівської родини. А великий герой Правінус – це наш предок, котрий колись першим поселився в цих горах, привівши із-за далекого Чорного моря свій клан. Але я не принц. Я відмовився ним бути. Так і сказав батькові!

- Чому? – здивувався я. – Думаю, що ти достойний бути такою титулованою особою... Тобто, титулованим драконом... Ти сміливий, чесний, впертий, гордий...

- Я хворий, - раптом сказав глухо Бертліз, неначе пірнувши на глибину, слова давалися йому важко, але він продовжив. – Я не можу літати. 

- Як це не можеш? Я ж бачив! Ми всі це бачили! Ти чудово літаєш! – здивовано заперечив я.

- Так, але не на далекі відстані. В мене паморочиться в голові й слабнуть крила, коли я пролечу трохи довше, ніж милю. Крім того, тоді я просто падаю на землю. Колись я так ледве не загинув. Старійшини сказали, що це прокляття. Але мій батько сказав, що йому байдуже до прокляття... Проте мені не байдуже! - Бертліз почав гарячкувати, майже викрикувати. - Що ж я за дракон такий, що не може пролетіти над нашими чудовими Карпатанами, осягнути всю їхню велич і висоту, відчути, як шумлять гірські водоспади, як скриплять старі височезні смереки, подивитися на біг диких кабанів та оленів з висоти драконового польоту?! Ні, я не можу бути принцом, аж поки не стану справжнім драконом, що не боїться літати!

Ці слова Бертліз промовив затято, неначе ще й досі сперечався з батьком, доводив свою правоту...

- Саме тому я пішов геть із дому, блукав світом, шукав найкращих цілителів і магів, які могли б зняти з мене це прокляття. Та все марно, ніхто не може зняти це прокляття... І навіщо я зараз повертаюся сюди, в Мірею, зовсім не розумію! – дракон гірко й задумливо знову окинув поглядом гори перед нами. – Можливо тому, що скучив за горами... Вони мають у собі якусь свою магію та силу, чарівність і привабливість, яка захоплює серце один раз і на все життя... Особливо серце дракона...

Всі на возі примовкли. Ми милувалися справді чудовими гірськими краєвидами й думали кожен про своє. І хоч як нам шкода було Бертліза, дракона, який боявся літати, ніхто з нас і слова не промовив, щоб висловити йому свої співчуття. Ми знали: Бертліз ненавидить це, не стерпить, щоб його жаліли... Так задумливо й тихо, під дзенькання кінської збруї, схропування коней та спів пташок навколо і під'їхали ми до Перехрестя, котре вело у гори Карпатани, до Королівства Мірея...