Розділ 35

Ми поїхали, але куди саме, я не знала. Дейв сказав, що є місце, де ми можемо спокійно поговорити.  

Через кілька хвилин ми зупинилися біля однокімнатного затишного будиночка. Я вийшла, Дейв підійшов до мене, і ми пішли в будинок, який був таким затишним і теплим. 
— Давай пальто, –– сказав хлопець. Я зняла пальто і віддала йому. Він їх повісив у передпокої на вішаку, а я тим часом влаштувалася на дивані. 
— Скільки у тебе ось таких будинків? –– спитала я, коли він сів поруч. 
— Нуу, досить багато. 
А що ще я очікувала почути? У мене все крутиться одне питання в голові, але не знаю, як його поставити.  
— Дейве, я хотіла запитати, а ти... –– не встигаю закінчити говорити, як він мене перериває. 
— Так, Каріно, я знаю, про що ти хочеш запитати. Я вбиваю людей, –– у мене все застигло всередині, холодок пробігся по шкірі. –– Але тобі нічого боятися, –– одразу ж каже він, торкаючись рукою моєї щоки. 
— Ні, я не боюся, –– мій голос трохи здригнувся. 
— А голос тремтить. Ми вбиваємо тільки тих, хто нам загрожує, або ж є небезпека. Повторюю: тобі нічого боятися. Ходи до мене, –– він мене обіймає, і мені стане так спокійно. І це так дивно. Я, напевно, і правда дурнувата, як він раніше мене називав.  
— Що? –– запитав він, дивлячись на мене. 
— Та я тут подумала, що я дурнувата. Пам'ятаєш, як ти мене раніше називав? Інша вже би втікала і влаштувала істерику. 
— Так, пам'ятаю. І справді: інша б вже давно влаштувала істерику. Це мені в тобі і подобається. Те, що ти сильна і хоробра дівчинка. Саме за це я тебе і полюбив. Та й не тільки через це, –– сказав і мене поцілував.  
— Розкажи ще щось. Мені цікаво, –– тепер мені точно аніскілечки не страшно, а тільки цікаво. 
— Не злякаєшся? –– каже вкрадливо. 
— Ні. 
І почав розповідати про те, чим займається він і його батько. Вони купують і перепродують наркотики і зброю на дуже великі гроші, у великій кількості; Дейв "прибирає" тих, хто цьому заважає. Мені було так цікаво його слухати, тому вирішила запитати:  
— А ти мене навчиш стріляти? –– сказала, і він подивився на мене з подивом. Так, це дивно, але мені страшенно стало цікаво, тому захотілося спробувати, хоч це і небезпечно. Так, я знаю: це по-дурному. 
— Каріно, не верзи маячню, –– відповів він, а мені стало образливо.  
— Я серйозно! Навчиш? Я дуже хотіла б спробувати. Я тільки таке в кіно та у фільмах бачила. 
— Ні, навіть не сперечайся! Все! Тема закрита! 
— Ну ти й бука! Я попрошу когось із друзів мене навчити. Вони мені точно не відмовлять. 
— Я сказав «ні»! Це не для тебе. І взагалі я не хочу тебе в це втягувати. Ясно?! 
— Але я вже й так втягнута, забув? 
— Твою наліво, Каріна. Ти мене в могилу заженеш. Ти не перестаєш мене дивувати. 
— Ха, це точно, –– сказала я і поглянула на час: вже дванадцята година ночі. 
— Дейве, їдьмо додому: вже пізно. 
— Не хочеш тут залишитися? 
— Ні, я жахливо сьогодні втомилася і хочу додому, тому поїхали. Тільки давай поїдемо на твоїй, а мою потім забере хтось. 
— Гаразд. Я скажу своїм людям, вони заберуть і приженуть додому. Ходімо! –– ого, свої люди! Мені потрібно звикати до цього.  
Ми вийшли з дому, сіли в його машину і поїхали додому. По дорозі я обмірковувала події сьогоднішнього дня. Так, стільки всього! Я навіть не знаю як, це назвати. У мене немає слів. Нове життя дуже насичене, навіть занадто, але мені це подобається. Завтра ще потрібно Міці зателефонувати і тітці. Вони післязавтра їдуть додому. Ще потрібно якось Міці сказати про друзів, чи, можливо, не варто говорити? 
— Які на завтра плани? –– запитав хлопець. 
І справді, які? У нас завтра вихідний. 
— Не знаю, можна Стіва відвідати. 
— Гаразд.  
Через двадцять хвилин ми були вдома, вийшли з машини і пішли в будинок.  
— Усі вже сплять, напевно. 
— Так. А може і ні. 
Ми зайшли в будинок, у вітальні було порожньо, у будинку тихо. 
— Отже, сплять, –– сказала я тихо, і ми піднялися на другий поверх. Як тільки я хотіла зайти до себе, Дейв сказав: 
— Ходімо до мене! Не хочу тебе відпускати. 
Хмм, я ще жодного разу не була у його кімнаті. 
— Ходімо! 
Ми зайшли до його кімнати, там було темно. За мить юнак вмикає світло, і кімната постає у темно-сірих тонах - це виглядає красиво й так по-хлопчачому. 
— Відпочивай, –– каже хлопець, сідаючи на ліжко. 
— Я хотіла б спочатку прийняти душ.  
— Добре. Ось ті двері. І ще. Ти дуже гарна, а це плаття - взагалі шикарне.  
Я трохи зніяковіла, відвернулась і швидко пішла у ванну, попередньо зачинила двері на випадок, якщо Дейв вирішить сюди зазирнути. Виходжу з кабінки і розумію, що мені нема що одягнути. Чорт забирай! І що робити? Тут у двері стукають. 
— Що? 
— Я футболку свою хочу дати. Тобі ж немає що одягнути.  
— Так, дякую, –– я обертаю навколо себе рушник і відчиняю двері. Дейв стоїть з чорною футболкою в руках. Його очі спалахують, коли бачать мене. 
— Дякую! –– кажу я, забираючи у нього футболку, і зачиняю двері. У мене аж мурашки побігли. Одягаю спідню білизну, зверху футболку і виходжу з ванної кімнати. 
— Тобі, безперечно, личать мої футболки.  
— Так, я знаю, –– лягаю поруч з ним і кладу голову йому на груди. 
— Може подивимося фільм? 
— Так, давай. 
Він вмикає телевізор і знаходить якийсь фільм. Через кілька хвилин я вже відчуваю, що засинаю. 
— Дейве, я уже засинаю. 
— Гаразд, –– він вимикає телевізор, лягає зручно і обіймає мене, так ми і засинаємо. 
Прокидаюся від того, що мене пестять по обличчю, ледве торкаючись, обводять контури губ, носа, лоба; граються з волоссям. Розплющую очі і бачу Дейва з посмішкою на обличчі. 
— Добрий ранок! 
— І справді добрий! 
— Як спалося? 
— Чудово! У твоїх обіймах дуже добре.  
— Мені теж у твоїх. Кохаю тебе.  
— І я тебе! –– він нахилився і коротко  поцілував у губи.  
— Час вставати, –– кажу, підіймаючись.  
— Угу, але так не хочеться. Так би з тобою весь день провалявся в ліжку.  
— Давай вставай, а я пішла до себе. У вітальні зустрінемося, –– сказала я і взяла свої речі в руки, вискочила з кімнати, і вслід почула: 
— Ей,куди? 
Зайшла до себе, пішла в душ, переодягнулася в худі і джинси. Вирішила не фарбуватися, тільки стрілки намалювати. Спустилася вниз, а друзі були на кухні, Дейв разом з ними. 
— Добрий ранок! –– сказала я, підходячи до них і сідаючи за стіл поряд з Дейвом.  
— Добрий, –– каже Джес. 
— Каріно, все добре? –– запитує Емма. 
— Так, все добре. А що?  
— Дейв нам уже все розповів про те, що сталося вечірці, –– каже Нік. 
Чорт забирай, я вже і забула!  
— Ніку, не варто хвилюватися, все добре. Нічого не сталося. 
— Каріно, ти ось так все приймаєш і нормально ставишся? –– запитує Рейчел. 
— Так, у мене навіть з'явилася божевільна ідея. Пам'ятаєш, Дейве? –– я дивлюся на нього. 
— Каріно, ні! 
— Так, Дейве.  
— Ох, –– зітхає він. 
— Це ви про що? –– запитує Стейсі. 
— Я вчора попросила Дейва навчити мене стріляти, а він не захотів. Я сподіваюся, ви мені допоможете? –– дивлюся на них. 
— Кхм, що? –– каже Нік. 
— Каріно, ти божевільна? –– каже Емма. 
— Ось, ось! –– каже Стейсі. 
— Ні, я гірше. Я дурнувата. Так, Дейве? 
— Господи, сподіваюся, ніхто на це не згоден? –– запитує він, дивлячись на друзів. 
— Ну, я не проти. Можу навчити, –– каже Рейчел. 
— Справді? Дякую! –– кажу я їй. 
— Рейч, ні! 
— Дейве, заспокойся. Все буде добре. Завтра почнемо тренування, –– каже вона мені. 
— З'їздимо до Стіва? –– пропоную я. 
— Добре. Поснідаємо і поїдемо, –– говорить Емма. 
Після сніданку ми збираємось та їдемо до Стіва. Приїхавши, виходимо з машин і йдемо до нього в палату. 
— Привіт! Ну як ти тут? –– запитує Стейсі.  
— Ооо, народ! Ви приїхали! Як я за вами сумував. 
— Ми теж, –– говорю я. Ми ще близько години говоримо з ним. Друзі розповідають йому про те, що він пропустив, і про те, що я все знаю. Він шоковано дивиться на мене, але каже, що я молодець. Потім ми їдемо додому.