Розділ 33

Як у тумані приїхала додому, думаючи про те, що сталося. На очі навернулися сльози. Мені так боляче і прикро! Загнала байк у гараж і помітила, що і їхні байки теж тут. Отже, вони вдома. І що мені робити далі? Як себе вести? Кілька хвилин ще посиділа на байку, думаючи, потім злізла, зачинила гараж і неохоче пішла в будинок з грудкою в горлі. 
Підійшла до дверей й побачила, що у вітальні увімкнене світло. Отже, вони там. Як же складно! Взяла себе в руки і відчинила двері, зайшла в будинок, пішла до вітальні. Як я і думала: вони були там, ось тільки Еми немає. Цікаво, де вона? В клубі теж не було - я це тільки зараз зрозуміла. Я тихенько підійшла, обперлася об одвірок, стояла і спостерігала за ними доти, поки Джес мене не помітила. 
— Каріна? ––  сказала вона. Мені зараз нічого не хотілося говорити, я просто подивилася на неї. В її очах був смуток. 
— Давай поговоримо! Дай нам все пояснити! ––  сказала Стейсі. Я перевела погляд на неї і сказала: 
— Все завтра, ––  розвернулася і хотіла піти, як мене гукнули. Це був Дейв. Я, навіть не обертаючись, пішла далі до себе. Я сьогодні надто втомилася, хотілося лягти на ліжко та заснути. Більше нічого. 
У голові крутилися питання: що вони приховують? Чому збрехали? Відхиляли дзвінки? Чорт, зовсім забула, що завтра ще й універ! Так, завтра буде важкий день, тому зайшла в кімнату лягла на ліжко і моментально заснула. 
Вранці погода відповідала настрою: із самого ранку дощ, небо затягнуло темними хмарами. Я стояла вже зібрана біля вікна, але зовсім не виспана. Сьогодні одягнула сірий світшот та теплі джинси. Не хотілося думати про те, що сьогодні буде, але одне знаю точно: сьогодні в універ я поїду одна, не хочеться бачити друзів. Тому я взяла рюкзак і ключі від машини, вийшла з дому, пішла в гараж. Ключі мені дав Нік ще тоді, коли я поїхала на машині Дейва. Озирнувшись у гаражі, яку ж машину обрати, мій погляд впав на червону Феррарі із закритим дахом. Сіла всередину, завела, двигун приємно забурчав, і я потихеньку виїхала з гаража, зачинила його та поїхала. Оскільки їхати в універ було ще рано, я вирішила зупинитися біля кав'ярні і купити кави. Повернулася в машину пити гарячу каву, думаючи про те, що ж робити. 
Так, мабуть, я вчинила імпульсивно, адже казала, що вислухаю їх. Але що вони мені скажуть? Знову брехатимуть? Раптом зателефонувавли: це була Джес. Я неохоче взяла слкхавку.  
— Алло! ––  сказала холодно. Найбільше прикро мені було через Джес: я їй вірила, а зараз? 
— Каріно, ти де? ––  спитала вона схвильованим голосом. Ха-ха, невже хвилюються? 
— Гуляю, в універі мене сьогодні не буде, ––  так, я збрехала, але і вони теж. 
— Що? Чому? Де ти?  
— Джес, все. Потім увечері поговоримо. Бувай, ––  сказала я і завершила виклик. Фух, сьогодні ввечері я вже точно їх вислухаю, і ми поговоримо. Дивно, що Дейв не зателефонував. Невже йому начхати? Тоді як же його обіцянки! Все - порожній звук? Від цієї думки стало боляче, адже я його кохаю. "Так, Каріно, зібралася і поїхала в універ!" ––  наказала я собі. Тим більше, що до першої парі залишилося десять хвилин, якраз встигну. Допила каву, завела машину і поїхала. 
Приїхала якраз у той момент, коли друзі були вже тут і виходили з машини. Коли вони побачили, як я заїжджаю на паркування, то були шоковані. Джес округлила очі, Рейчел посміхнулася. Я припаркувалася і вийшла з машини. Натовп роззяв на мене витріщався, тільки лінивий не шепотівся за спиною. Подивилася на Джес і відвернулася, пішла в потрібну аудиторію, де побачила там Енді. Я підійшла до нього. 
— Привіт!  
— О, які люди! Привіт! 
— Ти хотів про щось поговорити? 
— Так, але давай після пари, ––  сказав він. 
— Угу. 
Ми ще поговорили трохи про різне, потім пішли в аудиторію. Пара тривала довго, мені вже нетерпілося поговорити з Енді. Через кілька хвилин вона нарешті закінчилася, я та Енді зібралися та вийшли з аудиторії. 
— Ходімо до бібліотеки! Там нас ніхто не почує, –– що? Навіщо? І що таке він розповість?! Але я все ж таки пішла за ним. Ми зайшли в бібліотеку, він зачинив двері - мені це здалося дещо дивним і страшним. 
Ми сіли за стіл біля стелажу. 
— Ну то що ти хотів сказати? 
— Каріно, тебе це може налякати, ––  нічого собі! Вже цікаво. І що це? 
— Упевнений? 
— Так. 
— Подивимося. Кажи! 
— Каріно, як давно ти знайома зі своїми друзями та Дейвом? 
— Ну пару місяців, а що? 
— Нічого. А як ви познайомились? ––  що за питання? Навіщо це йому? 
— Ну, якщо тобі це цікаво, то я скажу. Спочатку я познайомилася з Дейвом: він мене врятував від одних виродків. А потім вже з Джес, коли вона мене підвозила додому. Ну, а потім вона мене познайомила з рештою. 
— Ясно, а що ти про них знаєш? Ким працюють? Де? ––  ну і що мені відповісти? 
— Я тільки знаю про Стейсі і Джес. 
— А про решту друзів? 
Стейсі вчиться на економічному, у її батька фірма, а Джес гонщиця, проте її батько теж має фірму. Дейв гонщик, і його батька велика фірма. 
— Тобто це він так сказав?  
— Так, Енді. До чого ці питання? 
— Та просто ти про них не все знаєш. У Дейва запитаєш. І ще. Немає у його батька ніякої фірми. Точніше кажучи, скоро не буде, ––  так, а ось це вже цікаво. 
— Енді, про що ти? Розкажи нормально. 
— Е, ні. Я хочу ще трохи пожити. Сама все у них і дізнаєшся. Все, пішли на пари, ––  сказав він і встав. Я піднялася за ним, так нічого не зрозумівши. Ми вийшли з бібліотеки і пішли на пари. Всі інші пари я сиділа і думала над словами Енді, зовсім не слухаючи професорів. І що мені робити з цією інформацією? Треба сьогодні ввечері запитати у друзів, та і з Дейвом поговорити мені не завадить. 
Нарешті закінчилася остання пара, і ми вийшли з аудиторії і пішли на вулицю. 
— У нас сьогодні вечірка. Не хочеш приєднатися? Познайомлю з друзями, ––  сказав Енді. 
— Хм, можливо. 
— А о котрій? 
— О десятій вечора. 
— Не можу обіцяти точно, що прийду, але ти надішли мені адресу в інсту. У мене є деякі справи. Якщо вийде, то прийду, але трохи запізнюся. 
— Гаразд, буду чекати. І адресу надішлю. До зустрічі! ––  сказав Енді і пішов до своєї машини, а я побачила друзів, які стояли біля своїх машин і дивилися в наш бік. Я пішла до них, не знаючи, що сказати. 
— Каріно, про що ви говорили? ––  запитав Нік. 
— Та так, неважливо. Їдьмо додому, там поговоримо. І ви нічого не будете приховувати. І ти, Дейве, теж. Я хочу знати правду,  ––  сказала я і пішла до своєї машини, сіла в неї завела і поїхала. Дорогою думала, як почати розмову, що перше запитати. Трясця, я так заплуталася. У дзеркало заднього виду бачила, друзі їхали ззаду, але мене не обганяли. Особливо не знаю, що робити з Дейвом. Невже він мені збрехав? А якщо і так, то що мені робити? Пробачити і зрозуміти тільки тому, що кохаю і божеволію. А якщо правда, яку вони приховують, буде жахливою і небезпечною? Що тоді? Бігти? Але ж куди! І як далеко? Усі ці питання крутилися в голові, і я навіть не помітила, як доїхала додому, припаркувалася біля будинку, вийшла з машини і пішла в будинок. Машини друзів заїжджали на подвір'я, а я зайшла в будинок. У вітальні сиділа Емма. Я пройшла і сіла в крісло, не сказавши Еммі і слова, почала чекати, поки інші зайдуть в будинок. Довго чекати не довелося: через кілька хвилин вони всі зайшли в будинок, пройшли у вітальню, сіли. Повисло мовчання, ще й Дейв сів навпроти і дивився в очі.  І що мені робити? Як почати розмову? Я зібралася з думками і запитала: 
— Ну, може ви нарешті розкажете мені правду? 
— Що ти хочеш знати? ––  несподівано запитав Дейв. Я подивилася на нього. 
— Ви всі – хто? Чим займаєтеся? Звідки стільки грошей на всю цю розкіш? 
— Упевнена, що хочеш знати? ––  запитала Емма. 
— Так, чиста правда, без брехні.  
— Гаразд, я розповім, але перед цим дай слово, що дослухаєш до кінця, не перериваючи, і не будеш влаштовувати істерики, ––  сказав Дейв.  
— Я згодна, говори.