Розділ 31

Ми все ще їхали, але я не розуміла, куди саме і що він задумав. Так, все-таки Нью-Йорк - це найкраще місто. Я, як приїхала, так ні разу й не погуляла нормально, не подивилася відомі пам'ятки та багато іншого, тому що якось не було часу. 
Ми нарешті приїхали і зупинилися, я злізла з мотоцикла та Дейв також. 
— Ну, і що далі? –– запитала я, оглядаючись: перед нами був якийсь дуже красивий парк.  
Ми туди зайшли, і я побачила ті самі знамениті вежі з фільму про агентів. Я не вірю власним очам. Як тут круто! Тут була тематика космосу. Ми пройшлися парком і вийшли до фонтану. Він був такий красивий, просто неймовірний. Тут було чимало туристів. Він був у формі землі, оточений трьома орбітами. 
— Подобається? –– запитав Дейв. 
— Звичайно, тут дуже класно, –– сказала я, і ми сіли на лаву.  
— Цей фонтан вважається одним із найкрасивіших фонтанів, його побудували в 1964-1965.  
— Ці вежі я тільки у фільмі бачила і не думала, що вони такі класні і великі у реальному житті.  
— Пропоную залишити байки на стоянці і прогулятися пішки містом. Я хочу показати тобі ще кілька цікавих місць. 
— Так, ходімо, –– як і сказав Дейв, ми перегнали мотоцикли на стоянку і пішли гуляти. 
Не перестаю дивуватися цьому місту: ці вулиці, ці хмарочоси. Ми спустилися в метро!? Що навіщо ми тут?! 
— Я знаю, що ти хочеш запитати, але почекай трохи, –– сказав він і мигцем глянув на мене. Я ж нічого не розуміла, але коли ми пройшли глибше, то побачила цікаві фігурки. 
— Що це? –– запитала, дивлячись на крокодила, що виповзає з каналізації. 
— Це скульптурна галерея в метро. Називається вона Life Undeground, –– відповів він. 
— Класно, –– сказала я. Експонати тут були чудернацькі: чоловічки з мішками грошей замість голови, були жаби та раки. 
Ми ще довго так гуляли містом, їли морозиво, солодку вату. Мені було так добре, я була така щаслива. На вечір стало прохолодно, тому ми зайшли в кав’ярню і, щоб зігрітися, купили каву. 
— Зараз нам приженуть мотоцикли, і ми поїдемо ще в одне місце, –– сказав Дейв, коли ми сіли за столик. 
— Інтригуюче! –– сказала я грайливо і додала: –– Сьогодні був найкращий день у моєму житті! Дякую! 
— Все ще попереду, –– сказав він і поцілував мене. Ох, вже ці губи! Раптом мені прийшло повідомлення в Інстаграмі. Я взяла телефон, відкрила директ. Писав Енді: «Каріно, привіт! Ти не зайнята?» Хм, що він хоче? "Не особливо, а що?" –– відисую. «Ти куди зникла? Тебе немає на навчанні,» –– отримую відповідь. Ох, Енді! Так, стоп! Чому він хвилюється? «Та так, вирішили трохи відпочити, а що?» « Та треба поговорити, це терміново. Ти коли будеш?" Що вже сталося? Чому Енді так переймається? Чому це так терміново? 
— Дейве, ми ще довго тут будемо? –– запитала я у нього. 
— Та трохи, зараз байки приженуть. Ще 10 хвилин, а що? 
— Ні, я не це мала на увазі. Додому ми коли? 
— А, післязавтра. А що? 
— Та мені тут Енді пише, каже, що щось термінове, і хоче зі мною поговорити, –– сказала я. 
— Зрозуміло. Ну, тоді скажи, що післязавтра приїдемо. 
— Гаразд, ––я відкрила листування з Енді і написала: «Ми приїдемо післязавтра, в університеті поговоримо.» «Добре, бережи себе!» –– написав Енді.  
Я ще кілька хвилин погортала стрічку, і тут мені прийшла геніальна ідея. Оскільки у нас з Дейвом ще не було спільних фотографій, то треба це терміново виправити. Я відкрила камеру і підсунулася до хлопця.  
— Дейве! –– покликала і, коли він повернувся, зробила фото. 
— Ти що робиш? –– сказав він. 
— Ну, я подумала, що у нас ще немає спільних фото і вирішила зробити, ––сказала я. 
— Ну ти й пустунка! –– сказав він, сміючись, а потім притягорнув до себе за талію і подарував чарівний поцілунок. 
— Мені тебе мало, –– сказав він, відсторонившись, і я трохи зніяковіла. 
— Дейве! –– обурено трохи сказала я. 
— Вибач, –– хтось зателефонував. –– Ходімо: байки вже пригнали, –– сказав він. Ми вийшли з кафе, а на вулиці вже зовсім стемніло. Тепер місто горіло сотнями вогників. 
— Мені варто питати, куди ми? –– сказала я, коли ми сіли на мотоцикли. 
— Зараз все побачиш, –– сказав він і усміхнувся. 
— Гаразд, –– відповіла я, і ми поїхали.  
Так, їхати вечірнім Нью Йорком - це щось нереальне. Через кілька хвилин ми зупинилися біля дуже високої будівлі. Коли ми злізли з мотоциклів, я підняла голову. Аж в голові запаморочилося, так високо! Скільки ж тут поверхів? І навіщо ми тут? 
— Ну, що? Ти готова? –– запитав хлопець, підійшовши до мене. 
— Дивлячись до чого саме. Чому ми тут? І що це за будівля? –– запитала я. 
— Нічого такого. Це - Рокфеллер Центр. Ходімо, ти все побачиш сама. Тобі сподобається, –– він взяв мене за руку, і ми пішли всередину, потім піднялися на ліфті, перед цим він купив два віп-квитки. Ось ми піднімаємось на скляному ліфті, долаючи чималу висоту. Мені стало трохи страшно, і я взяла Дейва за руку. Вигляд бив просто шикарний - це навіть словами не описати. Ми ще й піднімалися все вище і вище, я стиснула руку хлопця сильніше. 
— Гей, все нормально? –– сказав він і обійняв мене за плечі.У мене немає слів. 
Коли ми піднялися на ліфті, на виході Дейв обернувся до мене. 
— Заплющ очі! –– сказав він і посміхнувся. 
— Угу! –– сказала я і заплющила очі. Хлопець взяв мене за руку, і ми пішли. Через кілька секунд я почула його голос біля вушка. 
— Каріно, я хочу, щоб ти знала! Ти для мене дуже важлива. Ти мій всесвіт. Я кохаю тебе до безкінечності. Ти - мій рай. Без тебе я божеволію. Що б не трапилося, знай: я кохаю тебе, –– сказав він хриплим голосом так, що у мене пішли мурашки по шкірі. Господи, я так його кохаю! 
— Я кохаю тебе, –– сказала, і він поцілував мене в шию. 
— Готова? 
— Так. 
— Розплющуй очі, –– сказав він, і я розплющила очі. Те, що побачила, не описати словами: переді мною стояв засервірований стіл, свічки, вино, пелюстки троянд і неймовірний вигляд відкривався на місто. У мене перехопило подих. Як же це красиво! 
— Дейве! –– сказала я, побоюючись зробити крок.  
— Я кохаю тебе, –– сказав він. Дивлячись на нього, хотіла плакати: стільки емоцій. Він нахилився і поцілував мене. Я ж забула, хто я, де перебуваю, та й взагалі все на світі. Є тільки я і він. Є тільки ми. 
— Ходімо! –– сказав він, відсторонившись. І ми пішли до столу, сіли один напроти одного.  
— Що це за місце? –– спитала я, оглядаючись по сторонах.  
— Це оглядовий майданчик. Тут зазвичай багато туристів, але сьогодні вона наша. 
— Ясно. Тут так красиво і дуже високо. 
— Так, тут 70 поверхів. Це найвища будівля у місті. 
— Розкажеш про себе? –– раптом сказав він. 
— Ти й так усе знаєш. 
— Ні, не все. Який твій улюблений колір? 
— Ой, ну чорний, а твій? 
— Теж. Я помітив: ти боїшся висоти? 
— Ну так, є таке. 
— Мені завжди було цікаво, як ви познайомилися з Джес, –– невже він не знає? 
— А хіба Джес не казала? 
— Ні, вона сказала, що познайомилася з дуже класною дівчинкою та запросила її до нас. 
— Ну, я стояла на зупинці, після роботи їхала додому. Точніше кажучи, чекала на автобус, але його довго не було. Потім під'їхала Джес на машині і запропонувала підвести - ось і все.  
— Ясненько. 
Ми сиділи вечеряли, пили вино, розмовляли про все на світі: про музику, книги та інше; потім стояли, обійнявшись і дивилися на місто. Мені було так добре з ним. 
— Дякую за сьогодні! Я кохаю тебе! –– сказала, дивлячись на місто, що світилося.  
— Я кохаю тебе. Давай вже збиратися додому? –– сказав він. 
— Так, ходімо. Стоп, а як ми дістанемося? Ми же випили? І байки, –– сказала я, обернувшись до нього. 
— Я викличу таксі, а байки… Їх вже забрали. 
— А, добре, –– відповіла. Ми пішли до ліфта і через кілька хвилин спустилися вниз, де на нас уже чекало таксі. Ми сіли і поїхали додому.